Глава 45

Герцог не соромився кидатися непристойними висловами. Евеліна знала, ця вистава розрахована на  одного глядача. Анвар не відводив погляду від дівчини. Їй здавалося, вона чує, як чоловік скрипить зубами:

– Раджу гарно виспатися перед походом.

– Звісно, в обіймах Айне завжди гарно спиться, – Елизар наче навмисно розмахував червоною ганчіркою перед очима розлюченого бика. Евеліна вирішила припинити цей цирк, від якої самій було неприємно. Вирвала свої пальчики з його холодної хватки й поправила волосся:

– Не хвилюйтеся, Ваша Величносте, Елизар уже йде.

– Я не маю такого наміру. Ми ще не закінчили нашу розмову, – герцог нахабно посміхався й навіть не приховував, що отримує втіху від цієї вистави. Анвар похмурнішав та грізно подивився на брата:

– Йдеш, Елизаре. Спочатку поговориш зі мною, а потім повернешся до Айне, якщо, звісно, забажаєш.

– До своєї пташечки обов'язково повернуся, попереду ніч прощання.

Король різко розвернувся та направився до виходу. Евеліна не хотіла, щоб він йшов. Для чогось він прийшов. Сподівалася – чоловік змінив своє рішення. Схопила Анвара за лікоть й змусила його зупинитися:

– Ваша Величносте! – король поглянув на неї зверхньо, гидливо, ніби йому противні її дотики. Дівчина поспішно забрала долоню назад, – прошу дозвольте мені відправитися у похід. Я зцілюватиму поранених. 

– Щось підказує мені, що ти не зцілюватимеш, а зігріватимеш намет мого брата. Такої послуги від тебе у поході не потрібно, – сказавши це, Анвар вийшов з кімнати. 

Слідом за ним рушив Елизар і Евеліна залишилася сама. Почувалася так, наче щойно отримала невидимий ляпас. Міцно стиснула губи. Нічого, вона ще доведе свою важливість. Закрила двері на засув, переодягнулася та загасила свічки. Попереду важкі дні й вона має хоч трохи відпочити.

Анвар широкими кроками йшов до кабінету та намагався не запалити палац від злості. Бісило все навколо, але найбільше дратувало те, що всі його думки належать якійсь хтивій служниці. Побачивши її в обіймах брата, ледь стримався, щоб не спопелити їх обох. Він, як останній дурень прийшов попрощатися, пояснити справжню причину своєї відмови, щодо походу й застав дівчину з іншим. Ідіот. Гадав, що Айне з ним щира й з Елизаром тільки через страх. Проте, тепер вона не зобов'язана гріти його постіль, але продовжує це робити. Вчора знову втекла від нього, а він знову пробачив зневагу. Хотілося рвати на собі волосся, щоб тільки це допомогло викинути кляту дівку зі свого серця.

Два дні походу здавалися вічністю. Завтра вони прибудуть в Геніськ і почнеться битва. Сподівався, що брязкіт мечів, запах крові та небезпека змусять, забути про Айне. Хоч це важко визнавати, проте він скучив. Хотілося побачити дівчину, згребти у свої обійми й цілувати. Цілувати до нестями, до знемоги, до втрати пульсу. У наметі горіла єдина свічка і її світло окреслювало темні стіни з цупкої тканини.

Анвар навіть не здогадувався, що у цю мить, Евеліна з тугою дивилася на його намет. Уже два дні вона ховається в обладунках та на відстані стежить за королем. Дівчина переодягнулася у звичайного воїна. Важкі обладунки приховували її жіночність, блискучий шолом закривав обличчя, а великі шкіряні чоботи спадали за кожної нагоди. Йти під пекучим сонцем здавалося каторгою, але варто поглянути на Анвара і її втома зменшувалася. 

Король граційно рухався на коні, впевнено віддавав накази та змушував серце радісно тріпотіти. За два дні ніхто не дізнався її секрет. Дівчина старалася ні з ким не говорити, триматися якомога далі від Елизара та залишатися невидимкою. Вона сиділа біля вогнища та пила гарячий чай. Полум’я переливалося багряно-червонуватими барвами, а тріскотіння гілок викликали недоречні спогади. Евеліна скучила за попереднім життям. Хотіла додому, опинитися у гарячій ванні з пінкою, потім увімкнути телевізор й подивитися якийсь жахастик. Це здавалося їй кращим ніж потай переслідувати чоловіка, якому байдужа.

– Гей, ти, чого розсівся? Збігай до лісу, принеси сухих гілок, нам ще кашу варити, – цей наказ прозвучав надто різко. Евеліна боязко глянула на чоловіка й кивнула. Привертати увагу не хотілося, тому вона різко підвелася на ноги, розвернулася та зробила крок вперед. Одразу зіштовхнулася з якимось воїном і її чай хлюпнувся на нього, намочивши одяг. 

– Вибачте, я випадково.

– Теж мені випадково, дивись куди йдеш, – воїн голосно кричав й складалося враження, що на нього пролито не чай, а смертельну отруту. Це привертало увагу. Евеліні здавалося – на них дивляться всі. 

– Що у вас сталося? – знайомий голос позаду змусив хвилюватися. Дівчина опустила голову й сподівалася, що залишиться невпізнаною. Її волосся приховував шолом, головне – це не показувати обличчя. Воїн продовжував обурюватися:

– Цей розтяпа вилив на мене своє пойло. Тепер я мокрий.

– Не страшно, висохне. Не поводься як манірна дівка, а ти – вибачся, – Густав поклав руку на плече Евеліни й поглянув на неї. Їхні погляди зустрілися і дівчина зрозуміла – її впізнали. В очах Густава застигло здивування, яке швидко змінилося злістю:

– Айне? Ти чого тут, ще й у такому вигляді? 

Дівчина прикусила губу. Винувато опустила голову й сподівалася на великодушність чоловіка:

– Я зцілюватиму поранених.