Глава 43

– Можна, але воно не ефективне. Діє лише на слабких магів, або простих людей. Крім того, ефект триває лише добу, для продовження закоханості його треба вживати щоденно, – цілитель підійшов до столу, закрив книгу та відсунув її на край стола, – ти б краще свій дар розвивала, ніж цікавилася, як закохати в себе чоловіка. У всіх жінок лише одне на думці, лише як вийти заміж.

Щоки Евеліни покрилися жаром. Такий висновок ображав і породжував лють. Не хоче вона заміж, навпаки бажає позбутися цієї мани, що боляче стискає серце. 

– Як мені розвивати дар, якщо ви мене не навчаєте, а у цих книжках нічого такого немає.

– Я ще довго не зможу тебе навчати. Йду в похід з королем, там буде багато поранених, доведеться зцілювати їх. Дальтонійці взяли в облогу місто Гнесійськ. Звідти неможливо втекти, харчі закінчуються, жінки, діти, хворі та старі люди – всі там. Воїнів залишилося дуже мало. Навіть, якщо здадуться, то шанси на життя примарні. З наших людей зроблять безправних рабів, якщо взагалі подарують життя. Король прийняв рішення вирушати. Напасти у найслабшому місці та прорвати облогу. Дістатися до міста, вивезти жінок, дітей, поповнити запаси провізії й перебити всіх дальтійців. Звісно в останнє я не дуже вірю, але Анвара не переконати.

Серце Евеліни боляче тьохнуло. Вона підвелася й войовниче склала руки в боки:

– Король теж іде?

– Звісно, він каже, що не залишить своїх людей. Це вкрай нерозумно, країна немає спадкоємців, але Анвар нікого не слухає.

Дівчина сумно всміхнулася. Такий вчинок та гучна заява, свідчать, що Анвар не кривавий тиран, яким його описали. Він поводився як справжній лідер. Евеліна струсила невидимі пилинки із сукні:

– Добре, я йду збирати речі. Коли ми вирушаємо?

– Не ми, а я. Ти залишаєшся в палаці.

– Але ви самі сказали, що буде багато поранених, я можу зцілювати. Трохи вмію контролювати цю силу. Ось, погляньте, - дівчина схопила його покриту пухирями руку. Намагалася заспокоїтися. Заплющила очі й вивільнила енергію назовні. Зелений туман огорнув руку, рани затягнулися. У чоловіка з’явилася ідеальна шкіра без почервоніння та пухирів. Тітус, захопливо оглядав руку:

– Це неймовірно! Ти дуже сильна, Айне. Сподіваюся я повернуся живим і зможу тебе багато чому навчити. 

– Я йду з вами. Зцілюватиму поранених.

– О, мені б твого ентузіазму. Твоєї сили на всіх не вистачить. Тобі необхідний час, щоб поповнювати магічний резерв. Крім того, щодо тебе король чітко розпорядився. Він наказав, щоб ти залишалася в палаці.

– Он як? Так і сказав?

– Так. При всіх командирах згадав тебе і я отримав чіткий наказ.

Евеліна не розуміла такого вчинку. Вона може допомогти, чому ж її ігнорують? Хіба, король не вірить їй, справді вважає шпигункою. Від злості, губи стиснулись у вузьку смужку. 

– Де Анвар?

– Коли я йшов, він залишився у залі для нарад.

Почувши таке, дівчина одразу направилася туди. Їй хотілося все з’ясувати та втихомирити злість, що роздирала зсередини. Перед дверима у кабінет, став кремезний охоронець:

– Чого тобі, Айне? Там нарада, туди не можна.

– Тоді я почекаю.

– Пізніше прибереш. Киш звідси.

Евеліна зрозуміла, що вартовий ще не чув про її переведення. Вирішила скористатися цим:

– Але король сам наказав мені прийти, у них там щось розлилося.

– Добре, проходь, – охоронець зробив крок у бік й дівчина хутко прошмигнула повз нього. Наче щось згадавши, чоловік смикнув її за руку, - зачекай, у тебе ж немає ганчірки. 

Дівчина різко відчинила двері й спіймала на собі погляди командирів та Анвара. Він, схилившись над картою, що розкинулася на столі, підвів брови догори та запитально дивився на неї. Від такої пильної уваги, Евеліна розгубилася. Ледве зібрала думки докупи й поклонилася:

– Дозвольте звернутися, Ваша Величносте!

– У мене нарада, зайдеш потім, – Анвар, наче втратив цікавість, перевів погляд на карту. Евеліна не здавалася:

– Але це важливо. Я прийшла повідомити, що теж іду в похід.

– Тобі там не місце, – Анвар говорив впевнено і навіть не дивився на дівчину. Це тільки підсилювало її азарт:

– Я вважаю навпаки. Я вмію зцілювати. Подумайте, скільки людей загине без моєї допомоги.

– Ти не контролюєш свою магію. Я все сказав. Тема закрита, – король продовжував дивитися на карту, наче спостерігав за чимось важливим.

– Контролюю і дуже добре, - хоч Евеліна й брехала, проте намагалася здаватися впевненою, – сьогодні, я зцілила Тітуса. З кожним днем, все краще володію магією. Хіба що, ви підозрюєте мене у чомусь, тому й забороняєте брати участь у поході.

Нарешті їй вдалося привернути його увагу. Король відірвав погляд від карти й подивився на неї. Довго, прискіпливо, вивчав кожну рису її обличчя, окреслював тендітний стан й зупинившись на губах, знову опустив голову до карти:

– Я не повинен пояснювати своє рішення. Ти залишаєшся. Це все. Повертайся до роботи.