Глава 42

Евеліна розвернулася й дивилася прямо перед собою. Щойно, Анвар підтвердив її підозри, його цікавить лише магія. Знову побачила у вікні Мілбергу. Вона насупилася,  та свердлила дівчину ненависним поглядом. Анвар спішився та допоміг Евеліні. Один з вартових, звернувся до короля:

– Ми знайшли сире м’ясо біля ями, розкладене доріжкою. Хтось принадив туди вовків.

– Ці мисливці вже геть знахабніли, – король, порушуючи усі пристойності, лагідно стиснув долоню дівчини, – ходімо, тобі треба зігрітися. 

Евеліна покірно крокувала поруч й сподівалася, що це витівка мисливців, а не Мілберги. Свої підозри вирішила не озвучувати й занурилася у думки. Не помітила як опинилася біля королівських покоїв. Анвар владно наказав пажу:

– Принеси гарячого чаю.

Дівчина покірна зайшла до покоїв й зупинилася біля дверей, не наважуючись пройти далі. Краплі води виблискували на бронзовій шкірі чоловіка, вологе волосся спадало на лоба, а темні очі сяяли особливим блиском. Евеліна насилу відвела погляд від несподіваного об’єкта своїх мрій та зняла сюртук. 

– Я повішу за ширмою. Дякую за турботу.

Вона підійшла до ширми й відчувала на собі прискіпливий погляд. Поки Евеліна розправляла сюртук, чоловік схопив з ліжка ковдру та накинув дівчині на спину. Затримав долоні на плечах й прошепотів на вухо:

– Тобі треба зігрітися, ти можеш захворіти. 

Від тихого голосу з нотками хрипоти, дівчину немов облили окропом. Наче не помічаючи її стану, Анвар повільно проклав стежину з коротких поцілунків. Він рухався від скроні, мандруючи щокою й впевнено прямував до  вуст. Дівчина заплющила очі й важко видихнула:

– Краще я піду переодягнуся. 

Чоловік ніби не почув її, прокрався долонями під ковдру та почав розв'язувати шнурівку сукні. Евеліна різко смикнулася. У цей час почув стук у двері. Анвар забрав долоні назад та відступив:

– Заходьте!

З тацею у руках, до покоїв зайшла Мейзі. Кинула розгублений погляд на Евеліну, а потім, опанувавши себе, поклала фарфоровий чайник розмальований блакитними візерунками, на стіл. Анвар невдоволено буркнув:

– Чому лише одна чашка?

– Вибачте, Ваша Величносте! Мене не попередили, що потрібно було принести дві.

– Вільна.

Мейзі хутко зникла з покоїв. Евеліна теж б воліла піти, поки ще може опиратися своїм бажанням, проте з поведінки Анвара, вона розуміла, що це зробити буде не легко. Він підійшов до столу та налив у чашку гарячий чай. Сам. Наблизився до неї та простягнув кружку:

– Бери, сподіваюся ти не захворієш.

Евеліна насторожено схопила чашку, випадково доторкнувшись до пальців чоловіка. Він не поспішав відпускати горнятко, так і застиг, зосередивши погляд на дівочих губах. Евеліна відчувала невидимий поцілунок і від цього мимоволі здригнулася. Різко смикнула руки до себе й мало не проливши чай, з якого підіймалася пара, зробила маленький ковток. Гаряча рідина обпікала, але навіть вона не здавалася такою пекучою, як чоловічий погляд. Дівчина знітилася:

– Дякую за частування, але я вже піду.

– Тікаєш? – Анвар хижо посміхнувся. Евеліна стиснула губи. Так, тікає. Вона тікає від нав’язливих думок, від бажання поцілувати, обійняти та розчинитися в пестощах того, хто ніколи їй не належатиме. – Не сподобався чай?

Чоловік схопив чашку з її рук та підніс до губ. Повільно, дивлячись в очі, наче не відчуваючи наскільки гарячий напій, зробив ковток. Евеліна відчула, що з кожною секундою її затягує у вир безодні темних очей. Наче відганяючи марево, похитала головою:

– Сподобався, але він надто гарячий. Мені потрібно переодягнутися. Дякую, що врятували.

Поспіхом, скинула з себе ковдру і вона впала на холодний мармур. Швидким кроком наблизилися до дверей та покинула покої. Навіть переодягаючись у своїй кімнаті у сухий одяг, відчувала на собі погляд чоловіка. Розуміла, так далі продовжуватись не може. Їй потрібно позбутися цієї мани. Зав’язала шнурівку на сукні і до кімнати увірвався Елизар. 

– Евеліно, ти як? Я щойно дізнався, що сталося, – чоловік затис її у міцних колючих обіймах. Дівчина позбулася дотику небажаних рук й поправила сукню:

– Все добре, мене вчасно врятували.

На обличчі Елизара спалахнула злість. Така реакція явно викликана згадкою про брата. Чоловік поправив піджак:

– Мені шкода, що ти змушена виконувати чиїсь забаганки. Як тільки ми переселимося до маєтку, то ти матимеш власні слуги й ніхто не посміє тобі наказувати.

– Звісно, – Евеліна кивнула. Не бачила сенсу сперечатися з ним, – я стомилася. вся ця пригода зморила мене. Ти не проти, якщо я трохи посплю?

– Відпочивай, - Елизар підійшов та поцілував у щічку. Цей поцілунок вирізнявся від дотиків Анвара. Він здавався холодним, чужим, небажаним. Дівчина відвернула голову й чоловік важко зітхнув, – ти звикнеш до мене. Згодом, – повільно направився до дверей, – добраніч, Евеліно!

Усю ніч дівчина погано спала. Снилися вовки, переслідування, дощ та Анвар. Навіть у її снах чоловік продовжував солодкі тортури, жадібно цілував та дозволяв собі більше, ніж того вимагає пристойність. Прокинулася спітніла, збентежена та розчарована. Не хотілося, щоб цей сон колись закінчувався. Похитала головою – це не нормально. Вона не може мріяти про чоловіка, якому не потрібна і який їй не належить.