Глава 41

Анвар різко перевів погляд за вікно. Надворі нещадно періщив дощ, гримів грім та сяяли блискавки. Уявив дівчину саму у лісі під дощем й у грудях розгорілася злість, що обпікала гарячими язиками. Король підвівся й без слів вийшов до коридору. Рухався впевненою ходою й у кожний крок вкладав свою лють. Паж перелякано відчинив двері цілительської й король обпалив злим поглядом Роберта. Чоловік сидів за столом та відривав пелюстки квітів. Побачивши короля, підскочив на ноги та поклонився.

– Де Айне? – голос Анвара загрозливо прогримів кімнатою. Роберт несміливо підняв погляд:

– Вона пішла до лісу за квітами.

Короля поглинула злість. Очі застелила пелена люті й він уже не тямив, що робить. Підійшов до цілителя та схопив його за комір, погрожуючи придушити, мов отруйну змію:

– Як ти посмів відправити її у таку негоду, та ще й саму?

– Вибачте, Ваша Величносте, але Айне сама захотіла піти, – голос чоловіка тремтів, а в очах застиг страх. Анвар, отямившись, відпустив Роберта, насупив брови й слухав пусті виправдання, – вона виявила це бажання, обіцяла повернутися до дощу. Не хвилюйтеся, дівчина неодноразово бувала у лісі, впевнений, негода їй не завадить, вона знає де заховатися від зливи.

За вікном гучно загуркотів грім. На порозі з'явилася захекана Лора. З мокрого одягу стікала вода й падала на підлогу. Її волосся вибилося з коси та закривало частину обличчя. 

– Там Айне, у лісі. На нас напали вовки, вона впала у звіроловну яму. Айне поранена, благаю, врятуйте її.

Дівчинка плакала, говорила незв’язно, але від її слів, Анвара кинуло в жар. Айне у небезпеці. Розуміння цього боляче стискало душу та вивертало назовні.

– Де вона?

– Біля зрубу, ми шукали вапринії.

Цього Анвару було достатньо. Біля зрубу є лише одна звіроловна яма й факт, що його дівчинка зараз там, мокне під проливним дощем та стікає кров’ю, позбавив можливості раціонально мислити. Впевненим кроком поспішив до конюшні. Невдоволеним поглядом зміряв свого не осідланого коня й гаркнув на конюха:

– Прикріпи сідло, хутко. Ви, – звернувся до вартових, – відправитеся зі мною. 

Щойно сідло опинилося на коні, Анвар застрибнув на нього й помчав до лісу. Дощ холодними каплями проникав під одяг, над головою гуркотів грім та спалахували блискавки. Король гнав коня, мов скажений, душа виривалася з грудей та прагнула опинитися поруч з Айне. Дівчина поранена, мокра, злякана – ці думки отруйною стрілою підходили до серця. Хотілося захистити її, зігріти, вберегти. 

Нарешті дістався до місця та зліз з коня. З надією заглянув до ями та закляк на місці. Айне стояла зіщулившись, схрестивши руки на грудях. Дощ стікав по темному волоссі, шкірі, одягу, на якому чоловік помітив сліди крові. Дівчина дивилася на нього з надією та певним блиском в очах.

– Айне! Ти як? Поранена? – у голосі Анвара відчувала тривога.

– Була, але я змогла себе зцілити.

Король  полегшено видихнув. Суворо зиркнув на вартового:

–  Олівере, зможеш дістати Айне з ями?

– Так, Ваша Величносте, – чоловік став на краєчку пастки та простягнув долоні, – не бійся, Айне. Я підніму тебе в повітря.

Дівчина невпевнено кивнула і це слугувало сигналом для чоловіка. Він змахнув руками й Айне відірвалася від землі, злетіла у повітря та обережно опустилася перед королем. Вона вражено ахнула:

– Але як?

– Телекінез, - Олівер стиснув плечима і ці слова прозвучали якось байдуже, як буденна річ. Анвар одразу захопив дівчину у свої обійми:

– Не бійся, вже все позаду, – відхилився та жадібно вдивлявся у її обличчя, – ти точно не поранена, нічого не болить?

– Ні, не хвилюйтеся, Ваша Величносте! – його титул промовила з особливим наголосом, наче бажала підкреслити його важливість. – Я змогла зцілитися.

– У тебе корисний дар. Їдемо до палацу. 

 Король зняв свій сюртук та накинув на тендітні плечі. Айне занурила руки у широкі рукави й щільно замоталася. Анвар допоміг дівчині залізти на коня, а сам примостився позаду. Жадібно притулив до себе тремтяче тіло та намагався зігріти Айне. Дівчина навіть не опиралася, схопила його руку, горнулася до чоловіка і мовчала. Дощ зменшився і тільки поодинокі краплі падали з хмар. Кінь рухався швидко, проте не біг, Анвар не ризикував його підганяти, боявся, що дівчина не втримається. Щоб хоч трохи зігріти її, чоловік змахнув долонею й вона запалала вогнем. 

– Не бійся, я хочу лише зігріти тебе.

Не торкаючись, провів рукою навколо сюртука, й зупинився навпроти грудей дівчини. Вогонь багряними барвами вигравав на долоні та дарував тепло. Однією рукою, сильніше притиснув до себе Айне. З її вуст зірвалося важке зітхання, вона поклала долоню на його руку. Анвар радів, що дівчина не пручалася й зарився носом у її коси, що пахли квітами.

Айне побачила на горизонті палац й стиснула губи. Їй не хотілося повертатися. Близькість Анвара п’янила та породжувала гріховні бажання. Це вперше на неї так діяв чоловік. Навіть не зважаючи на холод, їй не хотілося, щоб ця мандрівка скінчилася. Мліла у його обіймах та тягнулася до долоні, в якій палав вогонь. Відчула на своїй скроні короткий поцілунок: