Глава 40

Дівчина зірвалася та побігла за дитиною. Тікати від вовків здавалося божевіллям, тварини ж без особливих зусиль швидко наздоженуть їх. Від відчуття небезпеки серце вилітало з грудей, адреналін вирував у венах, а дихання пришвидшилося. Позаду чувся шурхіт листя та швидкі кроки, що наближалися. 

На своїй спині дівчина відчула колючі списи й щось важке повалило її на землю. Гострі кігті проткнули плечі, зуби встромилися у шию та продірявили шкіру. Біль пропалював до кісток й Евеліна закричала. На плечах відчувала дихання вовка, страх товстим плетивом засів у грудях.  

– Евеліно! – голос Лори миттю протверезив. 

Дівчина розуміла, якщо нічого не вдіє, то помре. Зосередилася на своїх відчуттях і випустила магію. З рук вийшов червонястий дим, та повністю огорнув Евеліну. Вона вже не відчувала на собі вовка. Оглянулася й побачила як сріблястий попіл осідає на землю. Евеліна підвелася та приклала долоню до шиї, з якої щедро сочилася кров. Два вовки зупинилися, загрозливо зморщили пащу та вишкірили зуби.

– Не підходьте! – дівчина крикнула голосно, ніби тварини зрозуміють її. 

Вовк злегла присів на лапах та кинувся на Евеліну. Дівчина виставила долоню, з якої розтікався кривавий туман. Дим огорнув вовка і його тіло перетворилося на попіл. Евеліна побігла вперед. Почувалася вбивцею, хоч і зробила це заради самозахисту. Ноги плуталися серед листя та гілок, біль пронизував тіло й кожний крок давався важко. Позаду чула наближення вовка, хижак не збирався відступати. Дівчина бігла з усіх сил і відтягувала неминучий момент. Не хотілося перетворювати на попіл ще й цього звіра, проте не знала як врятуватися по-іншому. Розвернулася й загрозливо виставила долоню вперед. Крокувала назад, боялася випустити звіра з поля зору.

Раптом під ногами зникла тверда поверхня і з’явилася порожнеча. Евеліна полетіла до низу, вдарившись спиною об щось тверде. Навколо неї стояли гострі дерев’яні списи, що тягнули голови до неба. Оглянулася й зрозуміла – це звіроловна яма у вигляді конуса. Зверху накрита  тонкими палками та замаскована листям здавалася зовсім не помітною, але тепер все маскування упало на дно ями. Звір загарчав та зупинився за крок до ями. Голодним поглядом дивився на Евеліну зверху, в його очах застиг голод. Вовк принюхався та озирнувся. Його очі спалахнули азартним блиском та натрапили на Лору. З останніх сил Евеліна простягнула долоню й випустила смертельний туман. Він тонкими голками вп’явся у вовка і в одну мить перетворив тварину на попіл. Дівчина знесилено опустила руку. Біль дошкуляв ще більше й з кожною секундою висмоктував життя.

Похмуре небо заплакало і краплі дощу торкнулися лоба. Евеліна лежала, байдуже дивлячись на сірі хмари. Голос Лори наполегливо пробирався у свідомість:

– Евеліно! – дівчинка схилилася над ямою та приклала долоні до рота. З її очей, подібно дощу, який посилювався та просочував краплями одяг, текли рясні сльози. – Я покличу когось на допомогу, ти тільки зачекай. Потерпи, я швидко.

Дитина зникла у гущавині лісу, а Евеліна продовжувала лежати, приклавши долоню до шиї. З жахом відзначила, що помирати вдруге не так страшно. Проте, вона не збиралася помирати. Обов’язково виживе й доведе зарозумілому королю, що навіть служниця гідна поваги. Анвар володів певним шармом, харизмою та магнетизмом. Дівчина невдоволено зауважила, що перед смертю думає про нього. Його образ закарбувався перед очима та манив до себе. Згадалося їхнє тренування й те тепло, що розносилося тілом. 

Евеліна заплющила очі. Вирішила спробувати зцілити себе. Це повинно спрацювати, інших вона ж зцілює. Відчула як магія вирує всередині, заповнює кожну клітинку тіла та рветься назовні. Не опиралася, сконцентрувала енергію на ранах й відпустила від себе. Легке поколювання, хвиля вогню пробіглася тілом й у повітря піднявся зелений туман. 

Дівчина полегшено зітхнула. Біль зник, рана не кровоточила, під подушечками пальців не відчувалося й сліду пошкодження. Їй вдалося, вона зцілила себе й тепер єдиною проблемою залишалося вибратися зі звіроловної ями.   

            ***

Анвар дивився на краплі дощу, що стікали по склі широкого вікна і вони здавалися йому синіми озерцями, що нагадували очі Айне. Клята служниця цілий день не виходила з голови. Вчора дівка знову втекла, ледь стримався, щоб не кинутися слідом. Хотілося побачити її. Підійшов до столу зі злості встромив ножа у зелене яблуко. Не розумів чому божеволіє від служниці, яка проникла глибоко в серце й заважала думати. Витягнув ножа й підніс до пальця. Один різкий рух і на шкірі виступила кров. Король розлючено гаркнув на пажа. Двері відчинилися й на порозі з’явилося перелякане обличчя хлопчака. Приховуючи сліди обману, Анвар поставив ножа на стіл:

– Поклич Айне. Мене треба зцілити.

Хвилини очікування здавалися чоловіку вічністю. Нетерплячість роз’їдала зсередини, бажав якнайшвидше побачити Айне. Посміхнувся сам собі. Поводився, як юнак, навмисно поранився, щоб вигадати привід для зустрічі. Рука мимоволі стиснулася в кулак. Він - король, а поруч з Айне перетворювався на невпевненого хлопчака. Нарешті двері скрипнули. Замість дівчини, знову вигулькнув паж:

– Вибачте, Ваша Величносте, Айне не має. Роберт відправив її до лісу за квітами.