Глава 39

Голосно віддихуючись, забігла у цілительську. Почувалася так, ніби її переслідувала зграя голодних вовків. Не розуміла чому мліє від одного погляду короля. Одразу зустрілася поглядами з Робертом, помічником цілителя. Він суворо зміряв дівчину поглядом:

– Ти запізнилася. Я чекав тебе раніше.

– Вибачте, не ношу з собою годинника, – Евеліна вклала у голос нотки сарказму, які не були не почуті. Чоловік поклав на стіл торбинку з цупкої тканини та взяв товсту книгу до рук. Поспіхом гортав сторінки і явно щось шукав:

– У мене для тебе завдання. Терміново підеш до лісу і принесеш звідти вапринії, квіти з дрібними пелюстками. Знаєш, як вони виглядають? 

Дівчина похитала головою:

– Гадала, мене навчатимуть магії, а не навичкам збору квітів.

– Цілительство без ботаніки неможливе. До того ж ці квіти мені потрібні для виготовлення парфуму. Мілберга забажала поповнити свої запаси. Вона користується особливим парфумом, який виготовити без цих квітів неможливо. Ось, – чоловік тицьнув пальцем у книгу, – так вони виглядають.

Евеліна без особливого ентузіазму глянула на стрілоподібні сині пелюстки з крихітними зеленими листочками. Вона зовсім не проти прогулятися до лісу, але йти сама не наважувалася.

– Зі мною хтось піде? Я зовсім не орієнтуюся на місцевості.

– Не вигадуй. Ти сотні разів була у тому лісі, тому не хитруй. Знайдеш квіти у зрубі, біля вирубаних дерев. Тільки швидко повертайся.

Дівчина зітхнула. Може така вилазка й на краще. Сподівалася, що позбудеться нав’язливих думок про короля. Схопила книгу та вирвала листок з намальованою квіткою. Роберт схопився за голову:

– Що ти зробила? Це блюзнірство. У жодному разі не можна виривати сторінки з книг.

– А як я знайду ці квіти? У мене немає смартфона, щоб я сфотографувала малюнок, – очі чоловіка округлилися й дівчина зрозуміла, що він і гадка не має про що вона говорить. Склала листок удвоє та заховала до кишені, – не хвилюйтеся, я поверну. Підшиєте назад.

Евеліна взяла порожню торбинку та вийшла з кімнати. І хоч вона сумнівалася, що знайде потрібні квіти, але прогулятися лісом їй точно не завадить. Зі службового входу вийшла на подвір’я. Холодний вітер розвівав поділ сукні, а на небі згущилися похмурі хмари. Дівчина сподівалася, що встигне повернутися до дощу. Оминула діжку з водою й прямувала вперед. Ліс виднівся на горизонті, але щоб до нього дістатися, потрібно подолати значну відстань трав'янистим полем.

– Евеліно! – дівчина одразу розвернулася й посміхнулася. Перед очима з’явилася Лора. Тільки Елизар та ця дівчинка зверталися до неї справжнім ім’ям.

– Привіт, Лоро! – Евеліна нахилилася та поцілувала дівчинку у щічку, – як твої справи?

– Все добре, тут у нас їжі вдосталь і мати каже, що роботи хоч і багато, але вона впорається. А ти куди зібралася? – дівча поклала руки вбоки та підозріло зіщулилася, – знову тікаєш?

– Ні, Роберт наказав принести квітів з лісу. Забула, як вони називаються. Ось, – Евеліна дістала з кишені малюнок та простягнула дівчинці, – бачила колись такі?

– Звісно! Але їх не так багато. Можна я піду з тобою? Може пощастить і знайду кілька грибів.

Евеліна поклала малюнок до кишені та посміхнулася. Може товариство веселої Лори – це якраз те, що їй потрібно, щоб позбутися обтяжливих думок. До того ж лісу вона зовсім не знає, а дитя неодноразово там бувало. Дівчина кивнула:

– Добре, тільки скажи мамі, щоб не хвилювалася. Ми ненадовго.

Лора радісно заплескала в долоні й побігла до палацу. Очі Евеліни натрапили на широке вікно. Через прозоре скло вона побачила Мілбергу. Герцогиня пронизувала її зверхнім поглядом, а вуста розтягнулися у загрозливій посмішці. Ця жінка випромінювала велич. Королевою вона ще не стала, але вже поводилася, як справжня правителька. Евеліна уявила її поруч з Анваром і її серце боляче тьохнуло. Мілберга йому не пасувала. Гордовита та зверхня, не викликала жодної симпатії. Припускала, що підозри Сесилії правильні й за наказом герцогині підсипали аколініт у воду. Від такої думки, по спині пробігся холодний вітерець. З палацу вибігла усміхнена Лора:

– Можемо йти. Мама не проти, щоб я пішла з тобою.

Під веселе щебетання дівчинки, Евеліна направилася до лісу. Сірі хмари огорнули землю й це зовсім не налаштовувало на безтурботну прогулянку. Лора беззупинну говорила про все. Здавалося ця дівчинка не вміє мовчати, але саме це відвернуло Евеліну від думок про Анвара. 

Ліс зустрів особливою прохолодою. Вітер грався гілками дерев, змушував листя шелестіти та вигравав тиху мелодію у кронах. Дівчина дивилася під ноги та сподівалася якнайшвидше знайти потрібні квіти. 

– Зруб там, – Лора вказала пальцем у невідомому для Евеліни напрямку.

 Вони заходили все далі й тривога посилювалася у серці дівчини. Від навислих хмар, ліс здавався непривітним, темним та похмурим. Нарешті дерева почали рідшати, й перед очима виникла поляна з повалених дерев. Короткі пні обросли мохом та завилися колючою ожиною. Між такими зарослями Евеліна й побачили потрібні квіти. Тендітні, невисокі, вони сумно схили голівки й наче намагалися сховатися від нещадного вітру, що посилювався. У небі почувся грім.