Глава 25

Евеліна дивилася у темні очі з викликом, непокорою та сміливістю. Їй набридли ці ігри, ніяк не могла зрозуміти поведінку короля. Часом він гарячий, як африканська пустеля, а часом холодний, як полярні сніги. Скрип дверей змусив чоловіка розімкнути пальці й Евеліна полегшено зітхнула. До покоїв зайшов Дерек. Зігнувшись ледь не до підлоги, поклонився й боявся навіть глянути на володаря. З його вуст донісся тихий голос:

– Перепрошую, ваша Величносте! Сталася біда, я ходив у сховище за кристалом, але його там немає, він зник.

Ця новина ошелешила не тільки Евеліну, але й усіх присутніх. У кімнаті запанувало мовчання. Дівчина підозрювала, що тут не обійшлося без Елизара, адже кристал не міг сам зникнути так вчасно. Тепер ніхто не дізнається про темряву у її магії й вона має декілька днів, щоб вирішити, що робити далі. Гнівний голос Анвара, наче гострий меч, прорізав тишу:

– Що означає зник?

– Ймовірно, його вкрали, ваша Величносте! – Дерек боязко підняв голову, – Верховний маг запевняє, що кристал ще вчора був на місці. Ніхто не заходив до сховища, але все ж таки, він зник.

– Негайно поклич мага до мого кабінету, – виконуючи наказ короля, Дерек поспішно вийшов з кімнати. Анвар перевів суворий погляд на дівчину, – сьогодні можеш відпочивати у цих покоях, а завтра, сподіваюся, приступиш до своїх обов’язків. Й надалі служитимеш мені та залишатимешся під наглядом.

Анвар з гуркотом відчинив двері й покинув кімнату. Тільки тепер Евеліна остаточно отямилася та важким каменем, опустилася на ліжко. Гнівно зиркнула на Елизара:

– Що це було? Ти міг попередити мене про вихор, тоді б я не втручалася.

– Це не я. У Анвара багато ворогів, не потрібно звинувачувати мене у всьому, що стається в палаці. Вихор – це дитячі витівки в порівнянні зі справжньою магією. Цікаво, кому потрібно це. Схоже на витівки дилетантів, які не знають про захисну магію Анвара, або ж, хтось майстерно відволікає нашу  увагу від чогось важливого. Будь-хто з гостей на балу міг принести вихор, проте мало хто знав, що наступного дня король відпочиватиме саме там.

Елизар говорив впевнено, його доводи переконували й Евеліна повірила йому. У короля з’явився ще один ворог, який вирішив діяти. Дівчина зняла з голови набридливий чепчик і її густі пасма каштанового волосся розсипалися до поясу.

– Ти впевнений, що моя магія висмокче силу короля? Можливо, все вийде як з вихром?

– Вихри, то для слабаків, а твоя магія сильна. Ти навіть не уявляєш настільки. Якби я не був у цьому переконаний, то нізащо не ризикував би тобою. 

Герцог підійшов, схопив її долоні та змусив підвестися. Накрохмалений чепчик майже безшумно впав на підлогу. Елизар полонив дівчину у крижані обійми. Від чоловіка віяло холодом й Евеліна мимоволі здригнулася. Пухкі вуста лагідно доторкнулися її щоки та залишили на обличчі вологий слід від поцілунку. Дівчина відхилилася, проте вирватися з крижаного полону не змогла:

– Навіщо ці ніжності? Анвар уже пішов, нікому грати цю виставу.

– Я й не граю, - чоловік схопив її пальці та проникливо дивився у її очі, наче намагався достукатися до серця. – Евеліно, я не байдужий до тебе. Ти та, з ким я хочу прокидатися і засинати, з кожним днем дізнаватися про все більше та пізнавати тебе краще. Я кохаю тебе.

Дівчина стояла мов вкопана й не могла поворухнутися. Це зізнання стало повною несподіванкою для неї. Вона уважно вдивлялася у його обличчя, намагаючись спіймати хоч дрібний натяк на брехню. Сірі очі здавалися щирими, а вуста, в очікуванні відповіді, застигли непорушно. Елизар безперечно вродливий чоловік, але його таємниці та підступи змушували дівчину настрожитися й не вірити цим словам. Вона висмикнула руку з холодних долонь та відкинула волосся назад, ніби довгі пасма заважали розмові.

– Ти не міг мене покохати за ці кілька днів.

– Я повторював собі це саме, але не можу більше дурити себе, – чоловік нахилився та потягнувся до дівчини. Евеліна опустила голову, не дозволяючи доторкнутися до своїх губ.

– Я не Айне, Елизаре. Можливо ти кохаєш ту, чиє місце я зайняла.

– Не вигадуй. Айне я не кохав. Ці почуття виникли з твоєю появою. 

Чоловік схопив її пальчики та підніс до вуст. Повільно, трепетно, цілував кожний, даруючи повітряну ніжність. Евеліна стояла нерухомо й навіть не знала, як реагувати. Зрештою, вона могла вдати, що повірила йому й цим самим послабити пильність. 

– Я не можу відповісти тобі взаємністю. 

– Я й не вимагаю. Чекатиму скільки потрібно, – Елизар притулив її руки до грудей, – ти особлива жінка й варта всіх чекань. Тільки уяви, як тільки позбавиш сили Анвара, ми поїдемо з палацу. Усамітнимося в невеличкому будиночку й ділитимемо одне щастя на двох. Ти більше не ходитимеш у дурнуватому чепчику й не виконуватимеш ніяких наказів. Я куплю тобі сукні як у справжніх герцогинь, а на кожний пальчик одягну коштовний перстень.

Це звучало солодко. Надто солодко й Евеліна хитро зіщулила очі. Вона намагалася розпізнати брехню, проте Елизар здавався щирим та переконливим. Дівчина ще не знала, чи це справді той чоловік, з яким би вона хотіла провести решту свого життя. З її грудей вирвався тихий шепіт:

– А якщо я не зможу забрати сили у короля?

– Тоді я все одно відвезу тебе до маєтку. Проте ми мусимо спробувати зупинити Анвара. Він, зі своєю самовпевненістю, веде королівство у глибоку прірву.