Глава 23

Наступного дня, на неї чекала несподіванка. Зібравши брудний посуд після королівського сніданку, Евеліна попрямувала на кухню. Там, біля казана з кип’ятком, вона побачила Ренату. Жінка кидала в окріп раків. 

– Ренато! Рада вас бачити, ви чого тут? – Евеліна радісно посміхнулася й, поклавши посуд на стіл, легенько обійняла її. Жінка не насмілилася торкатися до дівчини та застигла нерухомо, стежачи, щоб рак не заподіяв шкоди.

– Його Величність король запросив нас з Лорою в палац. Цілитель вилікував мене. Повелитель змилостивився й дав мені роботу при дворі. Тепер я тут працюю. 

– Це неймовірно! Я дуже рада, що ти видужала, – Евеліна весело посміхалася. Подумки, зазначила – якщо Анвар проявив цей широкий жест, то він не такий жорстокий, як її запевняють.

– Дякую! Ти з’явилася наче янгол у моєму домі. Хай боги подарують тобі довге і щасливе життя.

– Евеліно! – позаду почувся дитячий голос і маленькі долоньки обійняли дівчину за талію. Евеліна опустилася на коліна та притулила Лору до себе. 

– Тут мене називають Айне. Зізнавайся, тобі подобається у палаці?

– Так, дуже.

Очі малечі горіли радісними іскорками й не приховували щастя. На кухню забігла збентежена Мейзі:

– Король в саду бесідує із Сесілією, наказав принести соку. Клавдіє, ти його вичавила?

– Так, ще вранці. Візьми, -  зеленоока жіночка у накрохмаленому чепчику простягнула дівчині глечик. Евеліна скинулася з місця:

– Можна я віднесу? 

Почувши схвальну відповідь, схопила глечик та поспішила до саду. Їй хотілося побачити Анвара й подякувати за проявлену доброту. Вранці він виглядав похмурим і небагатослівним. Не промовив до неї й слова та зовсім не зважав на її присутність. 

У саду король сидів на широкому стільці, навпроти нього розмістилася Сесілія, а невеликий стіл займав простір між ними. Анвар посміхався. Посміхався! Завжди похмурий чоловік посміхався Сесілії й здавалося ця дівчина заволоділа його серцем. Гнів, тугим осередком засів у грудях Евеліни та заважав дихати. Вона мовчки підійшла до володаря й налила сік у склянку. Розвернулася, щоб наповнити стакан герцогині. Побачила, як на траві зароджується вихор.

Циліндричний, з червонуватим відтінком, швидко збільшувався у розмірах. Круговий рух вітру швидко наближався до столу й Евеліна зрозуміла – він рухається до Анвара. 

– Обережно!

Дівчина скрикнула й різко нахилилася, закривши собою чоловіка. Її тіло пронизало болем. Електричний струм торкався кожної клітинки, й здавалося на кінчиках пальців бігають мурашки. В одну мить все припинилося. Вихор розчинився у повітрі, а ноги підкосилися. З рук впав глечик та з гуркотом розбився на шматки, намочивши поділ сукні соком. Намагаючись втримати рівновагу, Евеліна захиталася. Відчула міцні руки на своїй талії й інтуїтивно вхопилася у плече Анвара. Він різко схопився на ноги, міцно тримав дівчину, а у його очах застиг переляк. Евеліна, наче задурманена чарами, помітила які красиві у нього очі. Темні, з насичено чорною зіницею, здавалися вуглинками, на яких щойно горів вогонь. Чоловік хоч і насупив брови, проте не здавався суворим:

– Бачу, падати на мої руки, входить до тебе у звичку.

Дерек одразу підбіг до дівчини та допоміг стати на ноги. Розгублена і дезорієнтована дівчина намагалася зрозуміти, що трапилося. Вона відпустила плече Анвара та схопилася за стіл. У голові паморочилася, голоси лунали десь далеко, й зрештою її полинула темрява.

Отямилася, лежачи на комфортному ліжку. М'яке, зручне, з чистими простирадлами створювало відчуття, що вона вдома, а події останніх днів - лише жахливий сон. Погляд сфокусувався на бордовому балдахіні й до неї доносилися чоловічі голоси:

– Вихор повністю ослабив її. Очевидно, що дівчина володіє магією, сильною магією, інакше б вона не вижила.

Евеліна впізнала голос Анвара й повернула голову до чоловіка. Він стояв біля ліжка й свердлив суворим поглядом Елизара. Герцог лише стиснув плечима:

– Мені про це нічого не відомо. Очевидно, Айне сама не знає про свої можливості. Хай там як, але вона врятувала тебе від загибелі.

– Я б не помер. Моя магія мене б захистила, тому я навіть не знаю кому спало на думку вчиняти такий нерозумний замах на моє життя. Хтось підклав вихор у сад. Це міг бути хто завгодно з присутніх на балу.

Груди Евеліни неприємно перчили, наче хтось роздирав їх гострими кігтями. З її вуст почувся хрип. Це одразу привернуло увагу чоловіків. Елизар поспішив до неї та схопив холодними долонями її пальчики:

– Айне, мила, як ти? – ледь відчутний поцілунок у скроню, супроводжувався суворим поглядом Анвара. Дівчина спробувала підвестися на ліктях, проте до голови повернулося запаморочення. 

– Що сталося?

– Ти врятувала короля! – Елизар вимовив це радісно, з веселими нотками у голосі, наче й справді щасливий такій події, – хтось підклав вихор. Він знаходився у сплячому режимі, але варто було з’явитися королю у саду, вир активізувався. Такі штуки поширені у королівстві, проте чаклунам з високим рівнем магії великої шкоди не завдають.

– Що ще раз доводить безглуздість цього вчинку, – Анвар не стримував невдоволення, – навіщо ти кинулася під вихор?