Глава 12

Очі Анвара прояснилися, у них відобразився жах. Він поспішно відвів погляд і Евеліна відчула полегшення. Елизар доторкнувся до неї холодною рукою й наче загасив пожежу, що вирувала у тілі. Після тиші, що тільки підсилювала напругу, почулося важке дихання короля:

– Відведіть дівчинку додому. Дайте з собою вдосталь їжі. Викличте лікаря та подбайте про її матір. Коли жінка видужає, я бажаю бачити її у своєму палаці.

Цей вердикт прозвучав несподівано. Вартові переглянулися між собою й мовчки вивели дитину із залу. Евеліна поглянула на Анвара по-новому, так, ніби вперше його бачить. Зараз перед нею стояв не жорстокий тиран, як її запевняли, а справедливий і мудрий володар. Боялася підозрювати, яку плату він зажадає натомість, але вона вже встигла попрощатися із життям. Перелякано виглянула з-за спини Елизара:

– Дякую, Ваша Величносте! Ви проявили милосердя та врятували дитину. Слава королю!

Всупереч її очікуванням, ніхто з присутніх не підхопив переможного вигуку. Анвар відвернувся й зовсім не дивився на неї.

– Вийдіть всі, залиште мене наодинці з Айне.

Дівчина відчула, як на спині потоптався крижаний вітер. Боялася залишатися на самоті з цим чоловіком. Він викликав дивні почуття, змушував боятися і захоплюватися ним одночасно. Елизар тихо прошепотів їй на вушко:

– Це твій шанс. Або забереш у нього магію, або він уб'є тебе. 

Дівчина із жалем спостерігала, як віддаляється Елизар. Поруч з ним почувалася впевнено, затишно та спокійно. Двері гучно зачинилися і залишили її наодинці з хижаком. Евеліна опустила голову й не наважувалася розпочати розмову. Боялася розлютити Анвара ще більше, адже чоловік ледь стримував себе. Він підійшов впритул, зупинився надто близько, порушуючи особистий простір. Різко витягнув кинджала з-за пояса й дівчина подумки попрощалася із життям. 

Блискуче лезо, з гравійованою металевою ручкою, прикрашеною дрібними камінцями стане її кінцем. Гарячі пальці міцно схопили за руки. Евеліна заплющила очі, не могла дивитися як чоловік позбавляє її життя. Напружилася в очікуванні болю, але замість нього відчула як мотузка майже безшумно впала на підлогу та більше не стискала зап’ястки. Дівчина розгублено поглянула на короля. Хоч вже не було потреби, проте він ще тримав її долоні. Тихо, з певним докором у голосі, порушив тишу:

– Про що ти думала, коли втікала з палацу? Тебе могли роздерти вовки, чи схопити розбійники. А хвора жінка? Може вона заразна невиліковною хворобою?

– Тоді раджу не стояти так близько до мене, щоб часом хвороба не здолала і вас.

Анвар заховав кинжала у ножен й вчепився пальцями у своє волосся. Розкувйодив його та важко зітхнув:

– Ти не розумієш. І що мені з тобою робити? Я - король, володар Фламарії, не можу приборкати служницю. Щойно ти привселюдно зневажила мене.

– Здається, ви хотіли мене вбити, – король вчепився у дівчину осудливим поглядом і вона поспішно виправдалася, – я бажала захистити дівчинку. Ви милосердно вчинили й це свідчить лише про те, яка світла у вас душа. Насправді ви тільки ховаєтеся за маскою байдужості та жорстокості, вам не все одно і я побачила це коли ви говорили про війну. Невже не бажаєте її закінчити?

Король відійшов назад та сів на трон. Недбало закинув ногу на коліно й притулився спиною до підлокітника. Він уже не випромінював велич, а скоріше втому. З його вуст зірвалося важке дихання:

– Це моє найбільше бажання, проте далмакійці не хочуть домовлятися. Порушують кордони держави, загарбують території та бажають стерти Ардонію з лиця планети. Там – люди, мої люди, яким ніде жити, спалені будинки, спаплюжені тіла, осиротілі діти. Не такою я мрію бачити Ардонію.

Евеліна розгледіла біль на обличчі Анвара. Він говорив щиро, наче скидає з себе тягар, який довго носив на плечах. Не вірилося, що перед нею жорстокий тиран, кат і вбивця. Дівчина несміливо зробила крок та стала на широке підвищення, де знаходився трон.

– А якщо підписати мирний договір?

– Королева Ельвіра хоче надто багато. Ардонія має належати Далмакії, передати військо під її владу, я повинен звітувати Ельвірі й годувати її країну з власних податків. І ці вимоги вона називає поступками.

– Це жахливо, – Евеліна прикрила долонею рота і, впоравшись з емоціями, опустила руку, – Елизар чомусь впевнений, що можна підписати мирний договір.

– Елизар? – очі чоловіка спалахнули люттю, – він з тобою обговорює таке?

– Ні, просто якось обмовився.

Чоловік насупився та знову став схожим на бездушного ардонійця, тирана та загарбника. Евеліна заплуталася й не знала, кому вірити. Все, що вона чула про Анвара не відповідало дійсності, або ж він майстерно грав свою роль. Анвар мовчав і своєю тишею проводив мовчазні тортури. Хвилювання душили Евеліну, вона не знала чого очікувати від чоловіка у наступну мить. Бажала якнайшвидше припинити ці муки:

– Ви вже вирішили яке покарання чекає на мене? Гільйотина, чи примусите гріти ваше ліжко?