Глава 11

Просторий хол палацу зустрів прохолодою. Дерек поклонився Елизару, засвідчуючи повагу.  Евеліна спіймала на собі докірливий погляд зелених очей, наче вона зробила щось жахливе. 

– Його Величність чекає на вас у тронній залі, щойно від нього пішли посли.

– Добре, спочатку я зайду один, – принц зник за дверима й Дерек одразу наблизився до дівчини. Пошепки, щоб не почули вартові, він прошипів як отруйна змія:

– Ну, от все. Можеш прощатися із життям. Я ще не бачив Анвара такого розлюченого. У чому причина його злості? Невже ти намагалася його вбити й він це помітив?

– Ні, я досі не навчилася застосовувати свою силу. 

– Раджу навчитися. Сьогодні або ти вб’єш його, або ж він позбудеться від тебе. Врятуй себе і зроби те, що мусиш. Щойно це станеться, ти поїдеш звідси у безпечне місце. Тобі належить велика винагорода. 

Такий тиск насторожував. Чоловік наче хотів, щоб вона не думаючи зробила так, як бажає він. Щоб зберегти життя, Евеліна більше схилялася до спроби шантажу. Якщо вона забере магію в Анвара, то він, принаймні, житиме. До холу зайшов кремезний вартовий:

– Король бажає бачити втікачку.

Він смикнув за мотузку, що зв'язувала руки, й Евеліна пішла слідом. Порівнювала себе з биком, якого ведуть на забій. Переступила поріг тронної зали й зупинилася на порозі. Анвар сидів на троні, демонструючи усю свою велич. На гордо піднятій голові виблискувала корона, бордова мантія спадала до підлоги, а суворий погляд шоколадних очей змушував тремтіти. Ніхто не наважувався порушити тишу. Король, ніби чогось чекав, не відводив вимогливого погляду від дівчини. Нарешті, Дерек штовхнув її у плече та тихо розпорядився:

– Поклонися Його Величності.

Евеліна спохватилась та зробила невмілий реверанс. Подумки лаяла себе за забудькуватість. Знову забула віддати шану володарю. Його холодний голос з нотками сталі, чітко викарбував єдине слово:

– Підійди, - суворий тон приморозив дівчину до підлоги. Евеліна зробила зусилля та відірвала їх від поверхні. Важкими кроками наближалася до повелителя і, не виказуючи страху, дивилася в темні очі. Зупинилася перед сходинкою, на якій звеличувався трон. Король загрозливо насупив брови:

– Отже, ти втекла і вирішила сховатися від мене у нетрях?

Дівчина відчула як голос зрадницьки зник. Язик затягувало десь у горло і з її вуст зірвалося важке зітхання. Елизар наблизився до неї та став поруч:

– Ваша Величносте, ми знайшли її… - герцог поспішно замовк, щойно помітив виставлену долоню повелителя.

– Нехай сама відповість на запитання.

Евеліна зібрала всі думки докупи й нарешті зважилася промовити хоч щось:

– Я цього не планувала, але не хотіла покірно чекати смерті. Я всього лиш спробувала врятуватися.

Анвар свердлив її прискіпливим поглядом. Елизар проігнорував його бажання й розповідав за яких обставин знайшли дівчину. З кожним словом брови короля згущувалися над очима немов грозова хмара. Вислухавши брата, повелитель нарешті звернув увагу на дівчинку. Налякана, брудна, бліда, з особливою худезною, стояла неподалік від дверей, опустивши голову. На щоках залишилися вологі сліди від сліз, хоч і зараз дівчинка намагалася не плакати. Вона здригнулася від суворого голосу Анвара:

– То ти, незважаючи на юний вік, злодійка? Знаєш, яке покарання належить застосувати за крадіжку?

Лора схлипнула, проте підвести погляд не наважилася. З її вуст почувся ледь тихий голос:

– Відрубати руки.

– Саме так! – Анвар підтвердив її слова і  дівчинка заплакала. Заховала обличчя у долонях та почала тремтіти. Евеліна стиснула губи, не могла дивитися на все це. Знала, її доля вирішена. Вона все одно помре, тому втрачати нічого. Зважилася і спробувала зберегти дитині руки:

— Як так можна? У її злочині винні тільки ви, королю, – спіймала на собі його обурливий погляд і вся сміливість миттю кудись зникла. Попри це, намагалася говорити впевнено, – якби не скрута, то Лора ніколи б не вчинила такого. Їй потрібні були гроші, щоб покликати лікаря. Про медицину в королівстві схоже зовсім забули. Жодних лікарень, не дивно, що такий високий рівень смертності. Лікар вимагає непомірну плату і для того, щоб врятувати матір, дівчинка змушена злодійкувати. Тож у цьому, що сталося, винні тільки ви, Ваша Величносте. Вам варто більше турбуватися про народ, ніж про ведення воєн.

– Та як ти смієш? – Анвар грюкнув кулаком по підлокітнику крісла й підскочив на ноги. Евеліна бачила – таку зневагу їй не пробачать. Вона сама розлютила голодного звіра, що довго стримував свій апетит. На його шиї ритмічно пульсувала вена, а груди високо здіймалися доверху, – ти навіть не уявляєш скільки зусиль я докладаю, щоб захистити свій народ від ворожої навали. 

– Але це не означає, що потрібно забувати про простих жителів, які навіть не мають що їсти. Пробачте дівчинці цей злочин, якби не безнадія на видужання, то вона б ніколи не наважилася на таке. Якщо хочете комусь обрізати руки, то рубайте мені,  – Евеліна простягнула тремтячі руки вперед. Мотузок на них хитався  в такт її диханню. Дівчина сміливо дивилася в очі королю й намагалася не відводити погляду. Він дивився на неї так, наче бажає спопелити на місці. Евеліна трималася з усіх сил, щоб не впасти. Стало спекотно, щоки палали вогнем, на шкіру немов поставили жаринки й здавалося вона зараз запалає. Пекучий осередок болю зародився у животі та невидимими ниточками сковував тіло. Елизар вискочив перед нею й застережливо простягнув долоню: