Глава 10

Ці слова наче грім, пробіглися тілом Евеліни й затуманили свідомість. Через уявну пелену спостерігала як чоловік кивнув і Лору одразу схопили. Відібрали мішечок з грошима та повернули законному власнику. Квола Рената кричала, благала не забирати у неї доньку, але всі благання залишилися непочутими.  Знайомий охоронець наблизився впритул до Евеліни та схопив її долоні. Цей дотик виявився колючим, чужим, наче залізний дріт, міцно сковував руки. Зап'ястки зв’язали шершавим канатом і дівчина почувалася бранкою. Лору вивели на вулицю. Рената потягнулася до неї руками, намагалася підвестися, проте не змогла і впала на підлогу. Евеліна смикнулася, щоб їй допомогти, й одразу відчула поштовх у спину:

– Мені шкода. Королю не відоме слово “помилування”. Не знаю, що ти зробила, але він поводиться як розлючений звір.

– То не віддавайте мене йому, я просто хотіла врятуватися, - в очах дівчини застигли сльози. Чоловік похитав головою:

– Я не ризикуватиму всім заради тебе. Краще не опиратися.

Охоронець потягнув за собою дівчину, й вона, наче бездушна лялька, покірно рушила за ним. Не бачила сенсу чинити опір. Подумки, прирекла себе на смерть та здавалося вже ніщо не її врятує. Йшла вузькими вуличками й відчувала на собі осудливі погляди. На неї дивилися як на злочинницю, з презирством, докором, засудженням. Попереду крокувала Лора. Вона благала про помилування, проте повнотілий чоловік не заспокоювався і наполягав на покаранні.

Вони вийшли на широку площу, де вже скупчилося багато людей. Всі розступилися й Евеліна побачила його. Чоловік зупинив свій погляд на її обличчю та не рухався. У сірих очах загорівся вогник, а вуста на мить смикнулася, виказуючи радість. Слухаючи розповідь вартового, продовжував мовчки дивитися на неї. Нарешті Елизар, голосно зітхнувши,  озвучив своє рішення:

 – Айне поїде до палацу, а дівчинкою нехай займеться суд.

– Ні, – з грудей Евеліни вирвався крик, – вона тільки хотіла вилікувати маму, ці гроші потрібні для лікування. Благаю, помилуйте. Там хвора жінка, марить у гарячці, їй потрібна допомога.

 Навколо лунали звинувачення та вимога покарати винних. Елизар, задумавшись, насупив брови. Важко зітхнув, виставив долоню вверх, закликаючи до тиші:

– І дівчина, і дитина відправляюся до палацу. Тільки король здійснюватиме правосуддя. Айне, поїдеш зі мною. Не хочу, щоб ти знову намагалася втекти.

Елизар лагідно спіймав її долоні. Чужий дотик дарував спокій та відчуття захисту, яке зараз дуже необхідне. Чоловік допоміг осідлати коня й сам сів позаду.  Через наявність сукні Евеліна сиділа боком та відчувала певну незручність. Принц наче боявся, що вона впаде, однією рукою міцно притиснув дівчину до себе, а іншою  схопив вуздечку. Кінь повільно рушив вперед й вухо Евеліни залоскотало гаряче дихання:

– Чим ти думала, коли зважилася на втечу?

– Я хотіла тільки вижити, на світанку Анвар мав намір мене стратити.

– Дурненька, – чоловік притиснув її до себе сильніше й вона чула як розмірено калатає його серце. - Потрібно було скористатися ситуацією, забрати у короля магію, чи хоча б повідомити мені. Я б вжив відповідні заходи. 

Евеліна смикнулася та намагалася хоч трохи відсунутися від чоловіка. Він не дозволив. Міцно тримав у своїх руках й навіть нитка не прокралася б між ними. Дівчина припинила марні спроби:

– Не думала, що тебе цікавить доля служниці.

– Айне - ти не просто служниця.

– Але я не Айне, тобі не слід цього забувати, – голос дівчини виказував роздратування. Елизар нахилився та жадібно вдихнув аромат її волосся:

– Знаю. Айне – як спокійна річка, врівноважена, тиха, покірна, а ти справжній ураган. Ніколи не знаєш чого чекати від тебе у наступну мить. Чим ти так розлютила Анвара?

– Відмовилася ділити з ним ліжко.

Елизар інтуїтивно послабив хватку.

– Не чекав від Анвара такого. Зазвичай він холодний до жінок, обирає одну фаворитку, якій  регулярно приділяє увагу, поки вона не набридне. Ти змогла чимось зацікавити його. Проте тепер - байдуже. Він не потерпить такої зневаги й гадаю, вб’є тебе, - чоловік говорив розмірено, наче його не бентежить доля Евеліни. - Ти можеш себе захистити. Забери у нього магію.

– Невже у такому випадку, він змінить своє рішення?

– Змінить. Ти скажеш, що повернеш йому магію, якщо він підпише мирний договір та пообіцяє зберегти твоє життя. 

В уяві Евеліни виник Анвар. Грізний, суворий, впевнений у собі. Відчула як у горлі пересохло.

– Я не вмію користуватися магією. 

– Але ти можеш спробувати. Вона відгукнеться на твоє бажання. 

Всю дорогу Евеліна гадала, як їй вчинити. Звісно, вона могла б спробувати, але це все викликало у неї недовіру. Не хотілося нікому шкодити, навіть Анвару. Особливо Анвару. Вона хоч і боялася його, проте цей чоловік не здавався злим, а лише суворим. У його душі відчувалося світло, яке злегка затьмарила темрява. З наближенням до палацу, в її грудях засів страх.

 Кінь зупинився біля парадного входу й одразу привернув увагу присутніх. Елизар зістрибнув на землю та допоміг спуститися Евеліні. В такт її дрібних кроків, на руках хиталася мотузка. Зневажена, розчарована йшла на зустріч зі смертю. Елизар рухався поруч, а позаду вели Лору. Дівчина міцно стиснула губи. Зробить все, щоб врятувати хоча б дитину.