Глава 9

Евеліну вразила жінка, що лежала на широкій лавці накритій ковдрою. Бліда, із запалими щоками  та пересохлими губами вона не виказувала жодних ознак життя. Евеліна злякалася, проте намагалася не виказувати страху:

– Давно твоя матір так лежить?

– Кілька днів.

Дівчина наважилася та підійшла до хворої. Боялася, що її підозри справдилися і дівчинка залишилася круглою сиротою. Помітила на лобі жінки дрібні крапельки поту. Нахилилася і відчула слабке дихання. Доторкнувшись до щоки, жар прокрався під пальці. У незнайомки підвищилася температура. Евеліна різко стягнула з неї брудну ковдру.

– Принеси води й рушника, спробуємо вилікувати твою маму.

В очах дівчинки загорілася надія. Вона заметушилася. Принесла дерев’яне цебро та вицвілу тканину, яка більше нагадувала ганчірку. Евеліна змовчала й змочила полотно у холодній воді. Почала обтирати гаряче тіло. З вуст жінки вирвався тихий стогін. Дівчинка схопила матір за руку і з надією поглянула на Евеліну:

– Ти  вилікуєш її, правда?

– Не знаю, я спробую, – дівчина не хотіла обманювати малечу, але й руйнувати примарні сподівання не могла.

– Я Лора, мати – Рената, а тебе як звуть?

– Евеліна, – дівчина бовкнула й одразу прикусила губу. Назвалася справжнім ім’ям, зовсім забула про Айне. Зрештою, може так і на краще, якщо король не втихомирив свого гніву, то її шукатимуть, і називатися Айне було б дурістю. Лора відпустила руку матері й схвильовано почала мнути пальці:

– Коли мама отямиться, то вона захоче їсти?

– Не знаю, мабуть.

– У нас нічого немає, жодної крихти, – таке зізнання отруйним списом проштрикнуло серце Евеліни. Вона хотіла допомогти, проте і її кишені порожні. – Ти посидь з мамою, а я піду, принесу нам їжі.

– Де ти її візьмеш?

Дівчинка  опустила погляд донизу та сховала руки за спину:

– Я піду до тітки, вона щось нам вділить.

Евеліна кивнула. Протирала водою жінку й сподівалася, що це приведе її до тями. Звісно, краще б використати ліки, проте їх ніде взяти. Через деякий час повернулася Лора з мішечком квасолі. Евеліна глянула на пічку. Біля неї залишилася ще трохи вугілля. Дівчина насупила брови:

– А горючих шашок немає? – саме так розпалювали піч у палаці.

– Ні, – Лора похитала головою, – вони надто  дорогі.

Евеліна розпалила пічку. Спалахнуло червонувате полум'я і на ньому варилася квасоля. Прісна, тверда та без жодного соусу чи інших інгредієнтів смакувала не дуже, але все ж краще ніж нічого. Матір Лори прийшла до тями. Квола та слабка насилу випила води. Евеліна не могла залишити дівчинку напризволяще. Сподівалася, що у ці нетрі королівська гвардія не навідається. Ніч видалася довгою. Жінка марила в гарячці, її горло розбирав кашель, а тіло тремтіло, як тонка билина від вітру. 

– Вона видужає, правда? – дівчинка дивилася блакитними оченятами наповнених надією. Евеліні не хотілося обманювати її, але й нічого обіцяти не могла.

– Сподіваюся. Потрібно викликати лікаря, тільки він може їй допомогти.

– У нас немає грошей на цілителя, – Лора посмутніла та зіскочила з лавки, – я щось вигадаю, зараз прийду. Не залишай, будь ласка, матір.

Навіть не чекаючи на відповідь, дівчинка вибігла з будинку. Евеліна змочила тканину та приклала до гарячого лоба. Їй хотілося допомогти, вилікувати жінку, адже без неї Лора залишиться зовсім сама. Торкнулася блідих щік. Гаряча шкіра обпікала жаром. Надії на одужання майже не залишилося. При згадці про Лору, серце Евеліни боляче стиснулося і з очей потекла сльоза. Стрімко рухалася обличчям і впала на шию Ренати. Евеліна відчула легке поколювання на пальцях. У долоні з’явився зелений дим. Туманним клубком зосередився на щоці й почав поширюватися тілом. З переляку дівчина забрала руку та стиснула пальці в кулак. Дим зник, не залишивши жодного сліду. З грудей жінки вирвався тихий хрип. Вона розплющила очі. Погляд став ясний, наповнений болем та здивуванням, схвильовано когось шукав. 

– Хто ви? – жінка одразу закашлялася. 

– Евеліна, я дбаю про вас поки Лора відсутня, – дівчина приклала горнятко води до вуст хворої. Жінка зробила кілька ковтків та відкинула голову на подушку.

– Де моя донечка?

– Пішла до тітки по їжу.

Рената зойкнула та приклала долоню до вуст:

– У нас немає тітки. 

Евеліна припускала, що так дівча називає сусідку, або іншу знайому. двері гучно відчинилися і до будинку забігла Лора. Захекана, з переляканими очима та розкуйовдженим волоссям, притискала до грудей мішечок. 

– Мамо! Ти прокинулася!

Знадвору почулися важкі кроки й до кімнати увірвалася королівська варта. Евеліні здалося, що мить зупинилася. Вона не дихала, серце сховалося у найпотаємніший куток і скажено відбивало ритм, а на щоках палав вогонь. Впізнала одного з охоронців, неодноразово бачила його у палаці. Він насупився та суворо дивився з-під широких брів. Безсумнівно хлопець впізнав втікачку. Позаду нього почувся крик і повнотілий чоловік невисокого зросту, розштовхнувши охоронців ліктями, вказав пальцем на дитину: