Глава 6

Дівчина припустила, що їм не відомо про інцидент з королем. Вона вирішила не втрачати нагоди й невинно змахнула довгими віями:

– Мені просто потрібно потрапити за стіну.

– Ага, якщо не до парубка, тоді чого не вийшла через центральний вхід? Не хвилюйся, таких як ти - багато. Всі ви хочете непомітно покинути палац, а потім повернутися, ніби нічого не сталося. Два золотих.

– Що? - Евеліні не вірилося у такий успіх. Хабарництво процвітало навіть у стінах неприступного палацу. Інший вартовий підтвердив слова свого напарника:

– Давай два золотих і ми самі переправимо тебе через стіну. Вранці повернешся, ми відчинимо хвіртку. Не вдавай, що не чула про цю схему.

Дівчина занурила руку в широку кишеню сукні й не знайшла жодної монети. 

– Я не маю. Віддам завтра, коли повертатимуся, - Евеліна брехала і сподівалася, що чоловіки повірять у її обман. Надіялася більше ніколи не побачити цей палац, а особливо короля. Погляд його темних очей хвилював, викликав трепет в серці та змушував боятися. Анвар заслужено здобув славу жорстокого тирана. Охоронець підвів брови догори:

– Де ж ти їх за ніч дістанеш? Невже таки до парубка втікаєш?

– Ви можете або відпустити мене та на ранок отримати монети, або й далі насміхатися  та не отримати нічого.

Охоронці перезирнулися між собою. Високий блондин стиснув пальці в кулак:

– Добре, повіримо тобі. Ходімо, - він кивнув у бік розкішної клумби червоних троянд.

Дівчина бадьорим кроком рушила вперед. Не покидала підозра, що це все пастка і замість обіцяної свободи її приведуть до короля. Насторожено роздивлялася довкола у пошуку підступу. Вони підійшли до вузької кованої хвіртки. Вартовий дістав масивну зв’язку ключів. Евеліна чула як прокручується ключ, відчиняється хвіртка  й перед очима постав шлях до омріяної свободи.

– На світанку, щоб повернулася. Потім у нас зміна караулу і тебе можуть не впустити.

Евеліна кивнула й пішла вузькою стежкою, яка губилася серед нічної пітьми. Раділа, що ніч сьогодні зоряна, й вона хоч трохи бачила куди ступати. Дівчина не знала куди йти. Прагнула сховатися, якнайшвидше покинути столицю й почувалася злочинницею, яка скоїла смертний гріх. Почали з’являтися будинки й вузенькі вулиці. Дівчина впевнено крокувала в нікуди й навіть не уявляла куди рухається. Вулички закрученою змійкою петляли між будинками. Поступово хатини ставали убогіші та менші, відчувався різкий сморід нечистот й дівчина вважала це добрим знаком. 

Вона не знала скільки часу йшла не спиняючись. У ногах оселилася втома, важкі повіки насувалися на очі. Не витримала й сіла на поріг одного з будинків. Вирішила трохи перепочити та продовжити шлях. Не зрозуміла в яку мить, її очі поглинула темрява. Скрип дверей і Евеліна вдарилася спиною об щось тверде. 

Одразу над головою пронісся голосний крик, який більше нагадував хрипле каркання ворони:

– От знову волоцюгу привело. Як же ви мені набридли! Із самого ранку проходу не даєте. 

Дівчина злякано схопилася на ноги та приклала долоню до чола. Перед нею стояла розгнівана жіночка. На голові красувався дурнуватий чепчик, з-під якого стирчали світлі волоски, руки загрозливо підпирали масивні боки, а темна сукня здавалася брудною. Евеліна винувато схилила голову:

– Пробачте, будь ласка. Я присіла біля вашої хати й незчулася як заснула.

– Вас таких тут повно. Лиш дивитеся, що криво лежить, шукаєте, що вкрасти.

Суворий тон й безпідставні звинувачення ображали. Дівчина намагалася стримати обурення, яке засіло у грудях:

– Я не злодійка. 

– Всі так кажуть, ану киш від мого дому, – жінка змахнула рукою наче відганяла курей. Евеліна зрозуміла, що допомоги у цієї жінки можна не просити. Похнюпилась та пішла далі вулицею. Як тільки зробила два кроки, почула тихий голосок, що скоріше нагадував писк:

– Ей, тобі потрібна допомога?

Евеліна розвернулася і побачила дівчинку. Замурзана, в обідраній сукні запитально дивилася на неї блакитними оченятами. Вогняне волосся заплете у недбалу косу, а на засмаглій шкірі обличчя виднілися веснянки. Від несподіванки Евеліна застигла на місці. дівчинка продовжувала привітно щебетати:

– Якщо хочеш, можеш зайти до мого будинку, відпочинеш трохи. Щоправда, в мене матір хвора, може глянеш, допоможеш їй?

Евеліна насторожилася. Все це більше схоже на пастку. Припускала, що у хатинці на неї чекають розбійники, які прагнуть пограбувати. От тільки грабувати не було чого. Всі кишені - порожні. Навіть не завалялося жодної крихти. Дитячі оченятка здавалися щирими й сяяли яскравими вогниками, що розтопили серце дівчини. Не змогла відмовити малечі й кивнула:

– Якщо твої батьки дозволять, то я з радістю завітаю до вас.

– Не хвилюйся, тато помер, а матір майже не приходить до тями.

Від цих слів серце Евеліни стиснулося у болючий вузол. Боязко зайшла до хати, покритою старою дранкою. Подумки зауважила, що це не дорога черепиця на даху королівського палацу. У вузькі вікна із заплямованим склом заглядали промінчики сонця. Стіни невеликої кімнати виявилися задимленими, а стеля над пічкою покрилася кіптявою. На старому столі стояв глиняний посуд. Відвівши погляд вбік, дівчина зойкнула.