Глава 5

Евеліна швидкою ходою прямувала до службових покоїв. Вона ще не могла дати волю сльозам, які глибокими озерцями зібралися біля очей. Поруч крокував Гаскон, хоч і в такому супроводі не було потреби. Всередині дівчини не вщухав ураган, який шквальним вітром вирував у душі. Вона ненавиділа світ у який потрапила та цю вродливу зовнішність, що породжували тільки проблеми. Чи звернув би на неї увагу король, побачивши її справжньою? Навряд, проте Айне не обділена красою. Важко жити у світі, де слова жінки нічого не означають. Вона отримала другий шанс і марнувати його не збиралася, як і помирати через одного зарозумілого короля. Зупинилася перед дверима кімнати, яка більше здавалася в’язницею, й з надією глянула на Гаскона:

- Король і справді мене повісить?

- Не обов’язково, - Евеліна полегшено зітхнула, проте хлопець розбив всі її надії вщент, - може ще застосувати гільйотину, або скористатися послугами ката. Тут його фантазія не знає меж.

Олов’яними ногами зайшла до кімнати та плюхнулась на твердий матрац, набитий соломою. Обійняла себе руками й нарешті дала волю сльозам. Все здавалося жорстоким жартом долі. Й досі відчувала на собі спекотний погляд темних очей. Анвар дивився на неї як на іграшку, річ з якою можна побавитися й викинути. Він не забував нагадувати про свій королівський титул, наче тільки від його подиху, вона повинна танути та валятися десь у ногах. Закони цього світу бісили. Почувалася безправною смертницею. Звісно, їй належало б обачніше поводитися з ним, але не хотілося проявляти слабкість. Не могла допустити, щоб її першим чоловіком став незнайомець, чужа людина та безсердечний тиран. Хоч  вона і не знала, чи тіло Айне невинне, але власного досвіду не мала. Завжди хотілося, щоб це була кохана людина. 

Вранішній світанок виявиться останнім у її житті. Елизар не захистить, а вона не вб’є Анвара. Не зможе позбавити життя людину, яким би деспотом він не був. Розуміла, без магії, вона не потрібна Елизару, він не ризикне своїм становищем через служницю. Не збиралася сидіти й покірно чекати, коли за нею прийде смерть. Змахнула долонею по обличчю й витерла сльози. Підвелася на ноги та випросталася, гордо підняла підборіддя, наче за спиною виросли крила. Сподівалася, що Анвар не ув’язнив її й аж ніяк не очікує непокори, бунту на затонулому кораблі, яким їй здавався цей палац.

Боязко відчинила двері й всміхнулася. Вона не помилилася, вартових не було, ніхто не контролював її переміщення. Посміливішала, впевненою ходою прямувала коридором, хоч у самої серце вистрибувало з грудей.  Розуміла - один неправильний крок і вона спіймалася. Тоді вже нічого не врятує від гніву володаря. Безперешкодно вийшла зі службового входу на вулицю. Вартові на неї не зважали й дівчина продовжувала крокувати. Не знала, чи король вже віддав наказ про її страту, тому не наважувалася виходити через центральні ворота.

Швидкою ходою направилася до саду. Під місячним світлом все сприймалося інакше. Кожна тінь насторожувала та розбурхувала фантазію. Евеліні ввижалися химерні створіння, але варто придивитися й вони виявлялися гілками, квітами та мармуровими статуями. Дівчина ніколи не боялася темряви, проте сьогодні невідомість породжувала морозні сироти на спині. Чужа рука доторкнулася до плеча й Евеліна смикнулася. Розвернувшись, полегшено зітхнула. Чужою рукою виявилася звичайна гілка старої яблуні. 

Дівчина побігла вперед. Якщо зволікатиме, то її швидко знайдуть. Зупинилася аж біля високої стіни, яка з усіх боків оточувала палац. Простягнула руки й спіймала повітря. Не могла дотягнутися до верхівки муру. Почувалася пташкою, загнаною в сільце. Не втрачаючи надії, крокувала вздовж стіни. Звернула увагу на дерево, гілки якого майже сягали огорожі. Дівчина вирішила спробувати ризикнути. Вилізла на дерево та, міцно обхопивши гілку, поповзла. Шершава кора неприємно тиснула долоні, а тонкий пагін не викликав довіри. Почувся характерний хрускіт і дівчина впала на землю. Нога одразу відозвалася болем. За спиною почувся чоловічий регіт, який змусив здригнутися:

- О, ще одна шукачка пригод.

Евеліна підвелася та насуплено спостерігала, як до неї наближаються вартові. Попалася. Тепер вже ніхто не врятує від гніву короля. Подумки вже попрощалася з життям та вилаяла себе за необачність. Двоє чоловіків повільно підійшли до неї й продовжували насміхатися:

- Набрала вагу на королівських харчах. Їсти треба менше, якщо хотіла, щоб ця гілка витримала тебе, - охоронець явно грішив словами, адже Айне залишалася доволі худорлявою. Чоловік наблизився надто близько та змовницьки підморгнув, - зізнавайся, до кого тікала? На зустріч з парубком?