Глава 1

– Вибачте, Ваша Величносте! Я негайно виведу її звідси.

– Не варто нею перейматися, служниця вирішила привернути до себе увагу.

– Або послизнулася, підлога слизька.

Евеліна почула голоси чоловіків й розплющила очі. Одразу побачила незнайомця.  Його чорне, мов ніч волосся, спадало на лоба, а каштанові очі прискіпливо вивчали дівчину. Погляд. Зацікавлений. Хижий. Спекотний. Розпалив у її тілі вогонь й кров у венах вирувала гарячою лавою. Він мовчав, але його поведінка промовистіша за нього. Дивився так, ніби хижак, після довгого переслідування вполював здобич. А губи… губи стиснулися у вузьку смужечку й наче стримували злість. Покрите щетиною обличчя та  прямі брови додавали зайвої суворості. Він знаходився надто близько, чужі руки міцно обіймали за талію та підтримували дівчину. 

– Це вперше хтось мліє від мого погляду, - його вуста розтягнулися у задоволеній посмішці, а хриплий баритон майстерно грав на струнах серця дівчини й викликав хвилювання.

Нарешті Евеліна оговталася, відчула під підошвами тверду поверхню й стала на ноги.  Чоловік розімкнув пальці та позбавив своїх дотиків. Дівчину одразу схопив під руки якийсь хлопець і дивився на неї так, наче вона скоїла смертний злочин. Невинно змахнула довгими віями й намагалася зрозуміти, де знаходиться. Перелякано дивилася по сторонах й приклала долоню до голови, яка задвалося вибухне від болю:

- Що сталося?

Незнайомець сидів за столом у широкому кріслі. Дивний одяг з білою шийною хустинкою та широкими руками сорочки, що виглядала з-під чорного сюртука, здавався театральним костюмом. На підтвердження цих здогадів, на голові виблискувала золота корона з дорогоцінними каменями. Юнак, що стиснув руки Евеліни, боляче смикнув:

– Ходімо звідси.

Тільки тепер дівчина помітила на ньому схожий одяг. При світлі свічок, на неї дивилися чоловіки, що сиділи за столом. Ціле печене поросятко лежало на великій плоскій тарілці, навколо якого розклали  інші страви. Незнайомець у короні зсунув брови майже докупи:

– Тобі зле? – у його голосі не відчувалося хвилювання і складалося враження, що чоловік цікавиться з ввічливості. Евеліна смикнула руку, проте її міцно тримав хлопець.

– Здається, я зрозуміла. Я померла, так? Таксі відправило мене на той світ. Не думала, що у потойбічному житті мене зустріне такий… красень, – останнє слово дівчина вимовила тихо, соромлячись свого несподіваного зізнання.

– Перепрошую, Ваша Величносте, служниця, мабуть, послизнулася, - з-за столу підвівся статний чоловік та підійшов до дівчини, - це не варте вашої уваги, продовжуйте трапезу.

Евеліну майже виштовхнули з кімнати й закрили дубові двері перед самим носом, проте вона й досі відчувала на собі проникливий погляд карих очей. Чоловік, у яскраво жовтому костюмі, нахилився надто близько і прошипів на вухо, як отруйна змія:

– Ти що твориш? Навіщо впала на руки королю?

– Я нічого не розумію. Це жарт? Де я? - Евеліна почувалася дезорієнтованою. Дивилася навколо й побачила на високих стінах коридору картини, а у сріблястих канделябрах горіли свічки.

– Ти таки добряче вдарилася, Айне. Принеси їй води, - чоловік кивнув і юнак відпустив руку Евеліни й зник за сусідніми дверима. - Невже так хвилюєшся перед сьогоднішньою подією, що ледь не втратила свідомість?

– Про що ви говорите, хто ви? Пам'ятаю, як переходила дорогу, свист автомобіля, сигнал і все, темрява, – сині очі дівчини розширилися й вона, наче збагнула щось страшне, схопилася долонею за рота. – Я таки померла? 

– Айне? – чоловік запитав невпевнено, наче сам сумнівається у своїх словах,

– Що таке Айне?

– Це твоє ім’я, – незнайомець схопив дівчину за лікоть, – ходи зі мною, не варто обговорювати твою хворобу у кулуарах.

Він потягнув дівчину коридором і вона, мов покірна лялька, крокувала за ним. У голові гуділи тисячі бджіл, й кожний крок давався важко. Тільки тепер помітила дивну коричневу сукню, поверх якої красувався білий фартух з кількома плямами. Груди тісно стискала шнурівка і довгі рукави заховали руки. На голові відчувала незручну  шапку. Поспішно зняла її й здивувалася такому несмаку. Біла, з тонкої тканини, біля країв розходилася рюшами й більше нагадувала чепчик. 

Чоловік відчинив двері кімнати й вони опинилися у просторому залі. Евеліні здавалося, що вона потрапила до музею. Довгий раритетний стіл, софа, чорний рояль та масивні канделябри. Зі стелі звисав світильник, із закріпленими свічками, що палали яскравим полум’ям. Незнайомець зачинив двері й склав руки в боки:

– Ти впізнаєш мене?

Дівчина прискіпливо зміряла його поглядом. Високий, стрункий, каштанове волосся охайно зав'язане у хвіст, сірі очі виказували цікавість, а над ними тонкою дугою кумедно піднялися брови. Ідеально поголене обличчя, вольові вилиці й повні губи. Евеліна спіймала себе на думці - чоловік доволі привабливий, проте залишилися впевненою, що ніколи раніше його не бачила. Вона похитала головою. Незнайомець зарився долонею у шовковисте волосся й наче намагався вирвати його з корінням. Дивився на неї так, ніби вона  у чомусь провинилася.

– Трясця! Так невчасно. 

– Ви можете мені пояснити, що відбувається?

– Можу, – чоловік важко зітхнув. – Гадаю, ти якось опинилася у тілі Айне. Напевно, померла у своєму світі й витіснила її дух. Таке трапляється. Іноді. Дуже рідко, – спіймавши здивований погляд дівчини, виправився, – ніколи. Я тільки читав про це. Має бути причина, я її з’ясую, а поки тобі необхідно грати роль Айне і жодним чином не виказувати себе. Якщо, звісно не хочеш померти вдруге.