11

Коли Годислав і Гнат прощалися в минулому, за ними з горища стежили старечі очі. Жінка була старезною, дивилася з ненавистю на Годислава і щось бурмотіла стиха. Якби хто почув її слова, то подумав би що вона збожеволіла. Певно так і було, коли її єдина дочка Забава, яка любила Годислава більше свого життя втопилася. Втопилася дівчина з горя, що за дружину той взяв якусь зайду і навіть у ролі коханки не хотів бачити Забаву. Годислав пояснював Забаві, що покохав Божеславу і його серце не вмістить іншої крім його лебідоньки. Але Забава навіть чути не хотіла і все ходила хвостиком за ним. Коли ж у Годислава і Божени народився первісток, Годислав вказав Забаві на двері і звелів навіть не наближатися, боячись, що дівчина має недобрі очі і наведе пристріт. Він не знав, що нащадків мавки неможливо зурочити. Вірніше можливо, але ненадовго. І ще він не знав головного, що Божеслава – нащадок мавки.

Забава тоді пішла на берег річки. Там її побачив Водяник. Вона сподобалася Водянику і доля дівчини була вирішена. Коли через тиждень рибалки знайшли тіло дівчини, то ледь пізнали розпухлий труп втоплениці. Він був подекуди поїдений раками. А Водяник здобув собі дружину на цей рік.

Гірко побивалася стара Каленичиха за донькою. Від кого вона народила Забаву було достеменно невідомо, але народила її вже пізно. Тому й назвала дитину Забавою, вона була окрасою життя Каленичихи. З тих пір стара зненавиділа Годислава і його сім’я. Вона мирилася з цією сім’єю поки воєвода Неждан був живий, бо колись так само як Забава кохала Годислава, Любава Каленичиха кохала Неждана. Але не судилося. Неждан теж покохав не Любаву. А Любава так і не вийшла заміж і коли тут були заїжджі купці согрішила з одним і народила доньку. Любава гадала, що хоч донька буде щасливіша за неї, а воно он як вийшло.

- Ну постривай, Нежданове сім’я, будеш ти в мене халяндри скакати, що Неждан на тому світі буде ридати і шкодувати, що так колись повівся зі мною. – Так примовляла Любава намотуючи ниточку на кілочок і зав’язуючи вузлики. Але Любаві було невідомо, що й за нею стежать. Стояло на лаві відро з водою. Звідти пролунав ніжний голос:

- Мамо! Мамо!

Стара стрепенулася.

- Забаво, донечко моя люба!

- Мамо підійди, будь ласка! – Знову від відра пролунав голос.

Стара Каленичиха подумала що голос доньки їй вчувається, бо побивається за нею дуже. Знову почулося нетерпляче:

– Мамо підійди!

– Та куди ж мені підійти?

– Сюди. До води. – Любава випустила кілочки з рук і схопилася за голову. Обмацала її і тричі сплюнула.

– Ну треба ж таке?

–Мамо, мамо! – знову покликали.

Каленичиха підібрала кілочки з підлоги і потихеньку навшпиньках стала підбиратися до дверей з горища. Вона думала, що сусідські дітлахи жартують над нею. Хоча хто б наважився жартувати над відьмою, та ще й так жорстоко. З логікою Любава не дружила. І ось коли вона підкралася під самі двері, біля яких стояла лава застелена рушником, а на рушникі стояли два відра з водою, з одного з них, висунулася бліда жіноча рука і вхопила стару за спідницю. Стара подумала що зачепилася за цвях і поглянула вниз. Перелякавшись, вона закричала:

– Цур мене, Пек! – Репетувала Любава і перекинула одне з відер. Вода розтеклася по підлозі. З води постала в повний зріст Забава. Мати витріщилася на дочку, яка стала ще гарніша, тільки зелені коси і зелені брови видавали в ній нелюдину.

– Чого ти хочеш, нечисте створіння? – Запитала Любава, все ще не вірячи в те що відбувається.

– Мамо, це я, Забава. Мамо, невже ви забули свою єдину доньку? – Запитала дзвінким голосом Забава.

– Моя єдина донька втопилася. Її поховали за цвинтарем, як самогубцю.

– То тіло моє поховали, але я переродилася в русалку. На цей рік, я дружина Водяника, потім ти зможеш забрати мою душу і відпустити з земного світу. А схочеш буду з тобою до самої твоєї смерті і піду потім, щоб тобі не так було самотньо на цьому світі.

Каленичиха мовчала, обдумуючи слова русалки. Потім кивнула.

– Добре доню. Тільки треба доробити ворожбу, бо все впаде на мене.

– Власне мамо я прийшла попросити про це. Годислав не винен. То я винна. Переслідувала його. Проклинала. А він мабуть відчував, що тепер знаю і я. Ви ж люди не знаєте, як там у нас, але ми все про вас знаємо. Годислав – мій дядько.

– Як це так? Що ти таке кажеш?

– Дядько Неждан був молодим хлопцем п’ятнадцяти літ, коли ходив у поход в далекі землі. Там його спокусила дружина купця. Вона та дружина була пропаща. Народила дитину. Ця дитина і стала моїм батьком. Дядько Неждан не знав про дитину. Та й купець думав, що це його дитина. Тому боги й відвели мене від Годислава. Не роби йому ворожби.

– Ой дочко, ти ж знаєш, що я вже не можу зупинитися, інакше ворожба впаде на мою душу і бути мені хробаком на тому світі. – Любава заплакала.

– Можеш мамо! Віддай мені кілочки і нитки – і Забава забрала все те в матері з рук і зникла наче її й не було.

Двері відчинилися і зайшов Боримир.

– З ким це ви бабо гомоните? – запитав парубок.

– Сама з собою.

– Зовсім стара глузд втратила зі смертю дочки. – Пробурмотів Боримир І вийшов.

Любава Каленичиха посміхнулася, коли за хлопцем зачинилися двері. Її життя набуло нового сенсу.