8

Коли дружинники: Годислав, Любомир, Боримир, Вратислав і Гнат усією кагалою ввалилися в хату до Божени, вона аж скрикнула з несподіванки. Младуся теж тут була. Допомагала Божені готувати на стіл.

Чоловіки привіталися. Божена кинулася до Гната і Годислава, обіймаючи по черзі то одного то другого.

- Ти пробач, Гнате, що я так повелася з тобою. – сказала Божена.

- Ти що, сестро? Ти в тому не винна. Так склалися обставини. – Гнат і досі грав роль брата, тому що окрім Годислава і Младусі, як виявилося, ніхто не знав правди. Та й то, Годислав думав, що знає усе.

Тут підійшла Младуся і спитала Гната:

- Можна з тобою поговорити без зайвих вух.

- Так, можна. Тільки де? – Гнат рукою почесав чоло, уявляючи, як серед такого натовпу усамітнитися.

- Там на подвір’ї, де стара слива росте стоїть лава. Ми можемо поговорити там. Слива росте на відкритій місцевості, ніхто не підійде непоміченим – напівмавка боялася, щоб хтось не підслухав розмову.

- Згода, давай тоді десь за півгодини, я так зголоднів, що вже й в голові паморочитися припинило – Гнат посміхнувся.

- Тоді йди пообідай. І скажеш Божені, що я потім повернуся, і Младуся зникла.

Гнат протер очі, вилаявся про себе, він же вже забув про ці здібності Младусі.

Зате Іванко не сумував. З Вією і Артваном, вони гралися у квача, у хованки, причому ті двоє завжди його знаходили, по ногам, що стирчали з-за морських рослин. І коли Іванко постеріг чому і як відбувається те, що його знаходять, він став обережніший, став ховати ноги. Ще в нього відкрилися здібності, які спочатку його злякали. Ховаючись одного разу, хлопчик побачив, що його рука набула кольору камінця за який він тримався. Іванко зарепетував, думаючи, що перетворюється на камінь. Тут його знайшли Вія та Артван, які тільки здивовано дивилися на нього. І коли хлопчина захлинаючись сльозами розповів Вії про свої здогадки, вона розсміялася. Русалка пояснила Іванку, що це перевага морських мешканців – маскування. А тому що він провів під водою багато часу, гени русалок витіснили його гени і просто хай не переймається цим. Коли ж хлопець повернеться на землю, то усе прийде в норму, але здатність маскуватися залишиться з ним, тільки треба буде вчитися її контролювати. Іванко тоді уявив, як буде гратися з мамою і татом у хованки,уявив їхні обличчя і щасливо засміявся.

Годислав і Гнат розташувалися на подвір’ї під старою сливою. Після того бенкету, що влаштувала їм Божена, хотілося тільки одного: сидіти, або лежати, а ще спати. Нізвідки з’явилася Младуся і запитально поглянула на Годислава.

 – Що ти встиг розповісти Гнату.

– Поки ще нічого. – Знітився той.

– Тоді я розповім, а ти сходи допоможи Божені. Вона тебе кликала. – Сказала мавка Годиславу, не дивлячись на нього. Годислав підвівся і почимчикував у будинок.

– Тепер слухай уважно. – Мовила Младуся до Гната. – Годислав знає тільки половину правди.

– Тобто? – Здивувався Гнат .

– Годислав знає, що Боримир суджений Надіжи, але не знає що він мій ще ненароджений син. Мій і Любомира.

– Але як це можливо? – Знову здивувався чоловік.

– Любомир теж поки що нічого не знає. Через два роки, за велінням долі, у лісі ми з Любомиром опинимося сам на сам. Там все і станеться. Він врятує мене від Чугайстра, як мій батько колись врятував мою матір, але сам помре. Сина я сховаю у минулому, але я не шкодую. Ти бачиш який красень став з нього?

– Бачу. – Задумливо мовив Гнат і додав – а якщо сховати його у нашому часі і врятувати Любомира?

Але Младуся заперечливо хитнула головою.

– Я ж тобі пояснювала – гірко усміхнулася вона. - Любомир має померти, щоб жив наш син і його нащадки, тобто ти і Божена.

– Як усе заплутано – тільки й вимовив Гнат.

Тут прибіг Годислав.

– Маю попрощатися з тобою брате. Не знаю чи побачимося знову, чи ні. Князь Святослав Хоробр скликає дружину.

– Для чого? – Гнат знав з історії, що ніяких великих походів, ніяких битв дружина князя цього року не мала б вести.

– Поганяємо розбійників при дорозі. Надто їх уже багато розплодилося. Княгиня пожалілася сину.

– Тоді, до зустрічі. – І Гнат міцно обійняв Годислава. Той здивовано глянув на нього, але нічого не сказав, бо поряд так само спокійно стояла Младуся.

Вони ввійшли в хату і чоловіки стали збиратися кожен у свою дорогу. Годислав у похід, а Гнат був вже зібраний, тільки попрощався з кожним дружинником, затримавши ненадовго погляд на Любомирі і відверто помилувавшись на Боромира. Аж тепер він побачив, що батько і син схожі. І як не прикро було визнавати, але Любомир помре, щоб жив Боримир. А ще він, Божена, Оля, Іванко… «О, Господи, Іванко, син. Що ж Младуся казала про нього?». Гнат хотів запитати мавку про малого, але вона зникла. Тож залишилося терпляче дочекатися на неї.

Коли дружина від’їхала від двору і попрямувала до княжих палат, Божена підійшла до Гната і тихо вимовила:

– Тепер ти все знаєш.

– Так, знаю. Я завжди думав, що я сам вирішую, що робити. А тут…

Вони обоє змовкли. Побачили як темна тінь відділилася від сливи і підійшла до них. Це була Младуся.

– Пора! – Мовила мавка і Гнат міцно обійняв і поцілував у щоку Божену. З горища за ними спостерігала пара старечих очей.

Гнат і Младуся попрямували до ставка, який знаходився в кінці городу, що круто збігав униз.

Мавка махнула рукою. Відкрився золотистий портал.

– Мерщій! Треба йти! – але Гнат зупинився, він явно про щось думав. – Гнате, треба йти! – знову повторила Младуся.

– А де…? – почав було Гнат.

– Не переймайся. Іванко живий і здоровий. Я його поверну, як тільки ти прооперуєш Надіжу, навіть раніше.