7

Іванко сперечався з Вією:

- Так не має бути, ти не розумієш!

- Чому ж? Розумію. Але те що народилося має померти. – спокійно сказала Вія.

- Ну от ти сама собі перечиш! – гірко викрикнув Іванко.

- Що за гамір тут без бійки? – щиро здивувався цар, тихо запливши у покої Вії.

-Та ось царю, сперечаємося з Вією, чи варто людям подовжувати життя. – сказав Іванко і шанобливо вклонився царю.

- А чому раптом зайшла така розмова? – і цар махнув тризубцем, запрошуючи сісти у крісла – мушлі Іванка та Вію, потім всівся сам і озирнувся в пошуках Артвана, несправедливо гадаючи, що його нащадок спричинив цю сварку.

- Якщо ти шукаєш Артвана, то даремно – випередила питання батька Вія, - він з самого ранку десь повіявся.

- Продовжуйте діти, хочу послухати вас, і цар хитро усміхнувся в бороду.

- Власне ми майже закінчили – мовив Іванко – і я зрозумів, що кожний залишиться зі своїм переконанням.

- Може ти й мені озвучиш свої думки, цікаво послухати, - старий русал вперся очима в очі хлопчика і застиг у кріслі, готовий слухати усе що скаже Іванко.

- Мій батько – нейрохірург, - почав хлопчик, - тобто якщо людина отримала смертельний удар по голові, але ще жива, то мій тато відкриває череп, вичищає вражену ділянку, зшиває краї судин, щоб вони функціонували в нормальному режимі і закриває череп, потім людина, яка б мала вмерти, ще живе, і є відносно працездатною. Але Вія не розуміє, задля чого це робити. Каже що це марна справа і людина все одно помре. Ось і вся суперечка.

Цар уважно вислухав малого, здивувався що люди навчилися таке робити, це було наче чаклунство, але не схоже на чаклунство водяників та інших магічних істот, потім посидів трохи в задумі і звернувся вже до Вії:

- А ти, донько вважаєш, що не слід цього робити?

- Так, батьку. – потупилася русалка.

- Чому? Я вислухав Івана, – русал називав хлопчину по дорослому, ба, навіть більше, ставився до нього, як до дорослого – а тепер я хочу послухати твої роздуми на цю тему.

- Батьку, ми ж теж можемо оживляти людей після таких ран, але вони стають неспроможними просто жити, якщо їм не скажеш, навіть забувають, як дихати. Ними можна просто командувати, але думати самі вони не будуть, бо не вміють. Якщо їм не наказати, то їсти теж не будуть і вмруть від голоду у муках.

Цар замислився, потім впівоберта повернувся до хлопчини і запитально поглянув на нього.

Іванко зрозумів це як знак, що йому дозволено говорити і заговорив:

- Вія не вірно зрозуміла мене. У наш час ми оживляємо людей не магією, а наукою, хоча магією було б певно легше - мовив повільно хлопчик, явно замислившись над чимось...

- А це як?! – спитали в один голос цар та його донька.

І Іванко почав розповідати, як це уміє тринадцятирічна дитина.

- У нас є вченні - це люди, які роблять досліди і з великої кількості результатів вибирають однакові, тоді дивляться, що ж призвело до таких результатів. При цьому вони все ретельно записують. І якщо дослід був корисним, то це використовують на благо людям.

- А якщо люди не хочуть приймати участь у дослідах? – зацікавлено запитала Вія.

- То їх ніхто не неволить. Для цього їм досить добре платять. Хоча так було не завжди. Раніше під час воєн між державами, проводили досліди над полоненими, жорстокі досліди. Звичайно у наш час таке заборонено, хоча керівники країн другого світу, щоб отримати гроші і владу від своїх зарубіжних партнерів дозволяють проводити досліди на своїх громадянах. Зокрема це стосується щеплень. – Іванко розповів морському царю те, що нещодавно почув від татка і оперував цією інформацією, як дорослий.

- А що таке щеплення? – спитала Вія. Русалці справді було цікаво.

- Це коли хворобу вводять до організму і організм бореться з нею. – Іванко замало знав про це. Тільки те, що йому сказали дорослі.

- Адже ж це хвороба. Для чого? – здивувалася Вія і гидливо прикрила очі.

- Хвороба маленька, щоб не було великої. Так сказав татко, а йому я вірю.

- Ну добре діти, ідіть грайтеся, а в мене накопичилося багато справ. – сказав морський цар і Вія посадила Іванка собі на спину, бо була рази у три більша за хлопчика і разів у п’ять важча. Іванко обійняв її лебедину шию і вони виплили з покоїв у напрямку виходу з палацу і попливли до підводного садку.

А цар покликав велику мурену і відіслав з дорученням у інше море.

У цей час двері порубу, в якому тримали Гната відчинилися і всередину зайшли двоє міцних воїв, яких Гнат ніколи не бачив. Але Гнат почув, що дружинників більше.

- Гей ти, злидню, виходь. - сказав один з дружинників, кремезний парубійко, трішки молодший за Гната – зараз будемо тебе страчувати за твої негідні діяння.

Гнат похолов, переживаючи не стільки за себе, скільки за Іванка, який міг залишитися у морських мешканців і за дружину. Оля б нічого не взнала про чоловіка і сина, які просто зникли. Згодом можливо б хтось набрів на місцину біля озерця і знайшов би велосипеди і мобільники, але Гнат не був впевнений, що ці речі б здали б до поліції. Скоріше за все, якийсь би безхатько продав би їх за пляшку оковитої і, кінці в воду. Чоловік гірко посміхнувся, згадуючи як він опинився в середньовіччі.

- Чого шкіришся, злидню? – спитав той самий парубок, який наказав Гнату виходити.

- Та ось думаю, звідки тебе почати їсти. З голови чи з ніг? – промовив Гнат, жартуючи, бо більше нічого не лишалося. А так хоч повеселиться наостанок. Але парубійко не сприйняв жарту і кулею вилетів з порубу.

- Годиславе, твій шуряк хоче мене з’їсти.

- А нічого так жартувати Боримире. – почувся голос Годислава.

- Я чув, що він з далекої країни, а раптом там справді людей їдять? – нажахано промовив парубок.

-  Гей, Гнате, виходь вже, - почувся голос Годислава і він сам став на порозі. Підійшов до Гната і міцно його обійняв.

- Що сталося Годиславе, з чого раптом така милість? – Гнат скептично підняв одну брову.