3

Малого Іванка затягло у смерч, скрутило руки й ноги водоростями і потягло на дно. Спазм перехопив горло, йому було важко дихати, спочатку він пручався. Але через хвилину Іванко з подивом помітив, що дихає під водою, як риба і не тоне. А водяний вихор тягне його далі й далі від місця  де він схопив Іванка. І ось найцікавіше, що вода стала солона-солона, але Іванко, як і раніше дихав, пропускаючи воду через легені, як риба крізь зябра. Аж ось, вихор сповільнив хід і обережно поставив хлопчика на піщане дно, біля печери. І зник, наче випарувався. Доречно чи ні так сказати про водяний вихор, хлопець не знав, але на думку спало саме таке порівняння. Тої ж миті пута спали і хлопчик міг спокійно рухатися.

- Ого, який подарунок цікавий – почувся ніжний голос з печери – людське дитя? Та ще й таке юне. І що ж мені з тобою робити? – з печери випливла дівчина з синьо - зеленими розпущеними косами, і риб’ячим хвостом.

Таких Іванко бачив на картинках у книжках, а ще в інтернеті. Бо ж уже йшов 2014 рік і технології не стояли на місті. Він з широко розплющеними очима дивився на русалку, бо це ж була вона. Але хлопчик думав, що все це вигадки і русалок не існує. Тепер же він впевнився в зворотньому.

- Так ти не зовсім людина – задумливо мовила русалка – людину б мій Вітерець вбив би.

Іванко зачудовано слухав роздуми русалки. «Нічого не зрозуміло, але дуже цікаво» подумав хлопчик і пам’ятаючи що казав тато про те, що мовчання – золото, вирішив поки помовчати.

- Дуже цікаво, - почувся десь поруч чоловічий голос - це хто? - І до  Іванка з русалкою підплив хлопець з синім, як чорнило у кульковій ручці, волоссям і рибя'чим хвостом

- Не знаю, Артване, але Вітерець доставив його сюди. Давай спитаємо у батька.

- Ти що Вія, не бачиш, що це людина. – Той кого назвали Артваном був роздратований. – Гарна людина – це мертва людина.

«Ой, леле,це ж мене зараз уб’ють і ніхто не взнає де моя могилка» - подумав нажаханий словами Артвана хлопчик.

- Ніхто нікого вбивати не буде,не бійся хлопче. - До русалки і русала підплив ще не старий, теж русал, з сивим волоссям і короною на голові.

Хлопчик здогадався, що це морський цар, бо захоплювався стародавньою міфологією. Він вклонився шанобливо царю і тому це сподобалося.

- Ви кажете, люди не шанують, нас. Подивіться на юнака, навіть мої підданці, вже давно так мені не вклоняються, а він вклонився, чим дуже потішив моє старе серце.

- Царю - виплив наперед Артван, - але ж це не можливо: жива людина у підводному царстві?

- Ще й як можливо, Артване, він тільки наполовину людина. – І старий підморгнув Іванку.

Іванко вухам своїм не повірив: «Це ж що виходить, мама чи тато, не людина зовсім, чи обоє не люди наполовину? Не вірю. Не вірю.» Хлопець був у розпачі.

- Так діти, - звернувся до Вії та Артвана морський цар - давайте я заберу хлопчика в палац і все йому поясню, а то ви налякали дитину до смерті.

- Добре, тату - погодилася Вія, але Артван був переконаний, що людині не місце на дні моря. Так, так, водяний вихор заніс малого, аж у море, вірніше у океан.

- Але батьку… - мовив Артван.

- Ніяких: але, цар я чи не цар? – спитав господар морів і океанів – І якщо ти, Артване, ще не зрозумів, що людина не може дихати на морському дні, то рано тобі ще передавати тризуб. Мій нащадок повинен мати гострий розум і блискавично приймати рішення – і завагавшись додав - правильні рішення.

- Батьку, ну скільки ж можна, я ж уже повнолітній! – крикнув Артван.

- Заспокойся Артване ,- втрутилася Вія – колись тризуб морського царя перейде до тебе, але замалий ти ще для нього. Він тебе знищить, якщо не відчує сили і мудрості в тобі.

- Дякую Вія. – і старий приязно посміхнувся доньці. - Що б я без тебе робив?

- У кожного бувають помилки, тату. Пробач Артвана, він ще такий молодий. – тут Вія подумала про свої помилки: як закохалася у людського принца і віддала свій голос морській відьмі аби бути разом з ним, але принц про те нічого не знав і вирішив одружитися на іншій; як не змогла вбити його і перетворилася на піну морську, потім випарувалася і перетворилася на повітря, а пролившись дощем на океан, знову стала русалкою і припливла додому де разом з сумом за втраченою меншою дочкою оселилася радість від народження спадкоємця – Артвана.  Чи не тому Вія так любила і оберігала брата?

- Добре Вія, я не серджуся. Хіба можливо сердитися на тебе. Будь наставницею Артвану і його порадницею. І думаю десь тисяч через дві років тризуб його прийме Але людського хлопця я заберу від гріха подалі. Мене брат Водяник попросив, щоб ні волосина не впала з його голови інакше буде біда – сказав цар. - Але все ж таки це не людська дитина – додав він уже для Артвана, щоб розвіяти усі сумніви.

- Так тату! – сказали хором Вія і Артван.

- Пливемо хлопче! – це вже до Іванка промовив цар.

Ошелешений Іванко тільки кивнув.

Морський цар направив на хлопця тризуб. Іванко аж очі закрив зі страху. Але з тризуба не вирвалася блискавка, а вийшло м’яке золотаве світло, що огорнуло хлопчика коконом і підняло над головою царя. Так і попливли вони вдвох: морський цар тримав тризуб обома руками зубцями догори, а в нього над головою – Іванко, огорнутий переливчастим, золотавим коконом..