2

Сьогодні православні святкували Трійцю. Тож у Гната був вихідний.

Іванко сидів за столом і їв омлет з зеленою цибулею. Перед ним стояла чашка з ароматним чаєм і на блюдці лежав бутерброд з маслом і сиром.

- Татку ти покажеш мені озеро?

- Доїдай синку, та сідлай «залізного коня» і, поїдемо. – Гнат так називав велосипед, який подарував сину на день народження.

Після сніданку Гнат і Іванко тихо вислизнули з квартири. Поки Іванко замикав двері на ключ, Гнат вивів з підвалу «залізних коней» і два чоловіки:  великий і маленький, як їх жартома називала Оля, поїхали навипередки, сперечаючись з вітром...

Доїхавши до озерця, яке з’являлося, коли дощило багато днів підряд і зникало, коли погода була посушливою, батько і син поклали велосипеди на траву і мобільники на пеньок і, трішки на відстані один від одного наблизилися до озера. Інколи сюди прилітали білі лебеді, що жили на озері Лиман, але сьогодні їх не було. З поверхні озера підіймалася пара і надавала йому фантастичного, нереального вигляду. І тут, скраю, у воді щось зблиснуло. Небо було закрито хмарами, тож це не міг блищати промінь, що танцює на воді. Іванко підійшов і хотів ближче роздивитися що то може бути, але раптом вода у тому місці збурилася і утворився смерч Іванкового зросту і затягнув хлопчика в себе. Руки й ноги йому  попутало водоростями.

- Тату, рятуй! – тільки й крикнув Іванко.

А далі вода стала така, як і була, наче й не відбулося тут нічого. Гнат стиха вилаявся, згадавши що з сьогоднішнього дня починається «русалчин тиждень», коли до води людям зась, бо саме цього тижня нечиста сила тут порядкує. І русалки топлять людей. І хоч це наче «несправжнє» озеро. Хтось же похрестив його озером. А це  значить: може бути що й тут живуть сили природи, про які людям нічого достеменно не відомо.

- Ви тут дядьку не бешкетуйте і не лайтеся.

- Хто ви такі і чого вам треба?- запитав Гнат у двох, ну дуже маленьких, дітлахів, що вийшли зненацька з кущів.

- Ми – потерчата. І це наше місце і наш тиждень. Знаємо ми про ваше горе. Що сина не вберегли. І бути б йому з нами, якби за нього не попросила наша подруга.

- Яка ще подруга? Не морочте мені голову хлопці. Які потерчата? То все вигадки. - Хоч Гнат так казав, але на серці похололо: «Невже йому це не мариться і не сниться?»

- Ой дядьку, дядьку... – Один з хлопчиків докірливо покачав головою. - Невже не пам’ятаєш що було вісімнадцять років тому. Згадуй швидше.- І Гнат пригадав, що колись у своїй юності мав подругу Божену, з якою його доля занесла у минуле, аж до князя Ігора. Там Гнат з Боженою зустріли мавку, яка порухом руки могла створити «імлисту веселку», чи то пак - портал між світами. Його мавка відправила назад у майбутнє, а подруга зосталася, бо закохалася у одного з дружинників князя Ігоря.

- Невже це можливо? Кажіть, - наступав він на переляканих потерчат – де Іванко? Де мій син?! Він живий?!

- Дядьку Водянику! Дядьку Водянику! – залементували потерчата і дременули в кущі.

- Ну й чого ви – Іродові діти, репетуєте. Я тут приліг у холодку під деревом, хотів трошки полежати перед тим, як з’явитися додому, до дружиноньки. Але й тут спокою немає. - і з кущів вийшов огрядний дядько з зеленими бородою, волоссям та вусами, весь у трясовинні.

Гнат і роззявив рота і так і залишився стояти, поки той, кого звали Водяником оглянув його з ніг до голови. Гнат хотів поворухнутися, але не зміг, поки зеленовусий чоловік не махнув рукою в його бік і не мовив:

- Відімри!

- Хто ви?

- Ти ж почув хто я, то чому питаєш? – примружився чолов’яга.

- Не вірю.

- А якщо я тобі скажу, що Младусі, Божені і доньці Божени потрібна допомога.

- А звідки ви… - на хвилину Гнат хапну ротом повітря, якого чомусь не вистачало і, закінчив речення – знаєте?

- Такий розумний і дурний водночас.-з сумом сказав Водяник- Гнате, а звідки я знаю, що тебе звуть Гнат, звідки я знаю про Божену, звідки я знаю про Младусю. Може сам здогадаєшся.

- Міг би і не питати – буркнув присоромлений Гнат – То як, ви мені сина повернете? Я вже зрозумів, що він живий.

- Так, він живий. Йому зараз добре. Якби з ним щось сталося б, то Младуся мені не подарувала б цього.

- Відведіть мене до нього, або його приведіть сюди і ми зараз же покинемо це місце. - Гнат нервово потер долонями об штани. Це перший раз він нервував за стільки років. Навіть надскладні операції не могли вивести Гната Івановича з рівноваги. А тут син подівся невідомо де, тобто Гнат бачив, що малого затягнув водяний вир, зустрів потойбічних істот з якими розмовляє, а ще згадалися події багатолітньої давнини. Гнат відчув, що мозок вже кипить і він зараз збожеволіє. Але Водяник знову розтулив рота, звертаючись до Гната:

- То як допоможеш Божені? Власне я тут на тебе чекав, бо знаю, що ти любиш це озерце. Але ти додумався взяти з собою на русалчин тиждень ще й малого. Я тобі пропоную відправитися у Київ, але не цей, що став тепер, а той де править Святослав під регенством княгині Ольги. Не бійся, ви повернетеся в ту ж мить, звідки вирушили. Велосипеди і пристрої для спілкування залишаться тут, потерчата за ними приглянуть так, що їх ніхто не побачить, хоча сюди в цей час і так ніхто не потикається, а Іванку краще побути з русалками.

- Допоможу, допоміг би навіть, якби Іванко залишився б зі мною.

- От і добре, - сказав Водяник і махнув рукою і в ту ж мить від озера піднявся водяний смерч і засмоктав Гната в себе.

- Тепер я можу піти до своєї молодої дружиноньки-русалоньки, яку цього року обрав, а ви бешкетники – це вже потерчатам – бережіть речі наших помічників і скажіть русалкам, що сьогодні людей не треба топити, тільки лякати, а завтра видно буде, і щодо малого теж попередьте, бо зеленокосі вертихвостки ще заграють дитину до смерті.

- Але ж русалки нас не послухають. – проквилили потерчата

- Послухають, скажете, що я наказав – мовив Водяник – а хто не послухає, того прожену і усім скажу, щоб не приймали у жодне озеро чи річку. Хай йдуть, куди хочуть.