Розділ 8: Тінь у чорному оксамиті

Гуркіт від падіння Гектора Стоуна крізь слухове вікно назовні ще гудів у вухах, коли на сходах горища знову залунали кроки. Цього разу — чіткі, розмірені та здатні викликати холод у шлунку.

​— Ого, як гаряче, — пролунав глибокий, оксамитовий жіночий голос із легким французьким акцентом. — Я знала, що цей маєток повний привидів і дилетантів, але щоб влаштовувати акробатичні трюки на даху... Це вже занадто навіть для Блеквудів.

​З люка з'явилася розкішна чорна фетрова крислата капелюха, прикрашена довгим пером, а за нею — і сама власниця. Мадам Розалінда опинилася на горищі з грацією хижака, що завітав на чуже поле полювання. На ній була важка оксамитова сукня, а в руках вона тримала старовинну бронзову скриньку.

​— Мадам Розалінда?! — Лео відсахнувся назад, мало не впавши на купу коробок. — Що ви тут робите?

​— Те саме, що й ви, мій юний алхіміку, — холодно усміхнулася жінка, переводячи погляд на Нору, яка стояла біля розбитого вікна. — Шукаю правду. І, здається, детектив Вейн знайшла чимало цікавого.

​Вона зробила кілька повільних кроків уперед, обережно оминаючи залишки розкиданих на підлозі рудих малюнків. Її темні очі уважно, майже вивчаюче сканували обличчя Нори, намагаючись прочитати те, що дтективка щойно дізналася під час розмови з Гектором.

​— Знаєте, міс Вейн, — промурчала мадам Розалінда, зупинившись за крок від неї та злегка схиливши голову набік, — цей маєток завжди ревно охороняв свої секрети. Артур забрав із собою чимало таємниц. Але судячи з того, як сильно пахне тут порохом і розбитою надією, ви щойно знайшли дещо значно цінніше за старі борги. Розкажіть... Що саме так налякало нашого садівника?

​Нора нашорошилася, зберігаючи крижаний спокій. Вона відчувала, що француженка грає у власну гру — за маскою ексцентричної сусідки ховалася хижа допитливість жінки, яка знала про алхімічні експерименти Блеквудів набагато більше, ніж намагалася показати.

​— Деякі таємниці краще залишати похованими, мадам Розалінда, — спокійно відповіла Нора, не зводячи очей із жінки. — Особливо ті, за які люди готові вбивати чи продавати чужі життя.

​Мадам Розалінда тихо, мелодійно засміялася, хоча в її погляді промайнула гостра, хижа іскра.

— О, милі мої, ви думаєте, що ви тут єдині гравці? Цей світ наповнений речами, які неможливо пояснити простим логічним ланцюжком. Я роками спостерігала за цим будинком. І мені надзвичайно цікаво, чи справді ви знайшли те, за чим сюди прийшов віденський синдикат... Чи ви просто чергові сміливці, які забрели в павутину?

​— До речі, міс Вейн, вам варто знати: інспектор поліції вже їде сюди, — різко змінила тему жінка, вловивши напругу в повітрі. — І він дуже здивується, побачивши вас у компанії розбитого вікна та... — вона завмерла, кинувши дивний, пронизливий погляд у бік Джуліана, який невидимо для неї стояв поруч, — ...і пустого місця, від якого чомусь віє крижаним вітерцем минулого століття.

​Джуліан здивовано підняв брову і нахилився до Нори:

— Зачекайте-но. Вона що... відчула мій подих? Неможливо. Живі люди не здатні відчувати привидів настільки тонко, якщо тільки...

​— Якщо тільки вона сама не замішана в цьому ритуалі по самі вуха, — прошепотіла Нора, обережно відходячи від уламків скла.

​Внизу, біля парадного входу маєтку, різко скрикнули гальма патрульної машини. Це прибув інспектор Верес. Але разом із ним із автівки вийшла людина, появи якої Нора зовсім не очікувала — донька покійного Артура Блеквуда, Аліса, яка нібито найняла її для приватного розслідування.

​Тільки от обличчя дівчини тепер не виражало скорботи. Воно було абсолютно холодним.