Розділ 6. Ніч у старому млині

Вітер у Албейті посилився, приносячи з болота не лише холод, а й відчуття давньої, потаємної присутності. Місяць, прихований за густими хмарами, лише іноді пробивався крізь імлу, кидаючи примарні тіні на кам'яні стіни будинків, що, здавалося, зіщулилися під тягарем ночі. Дмитро Виговський і Сімеон Арно залишили аптекарську лавку. В руках Дмитра був ліхтар, що коливався, вириваючи з темряви ділянки старої бруківки.
 
– Отже, млин, — промовив Арно, щільніше закутуючись у пальто. – Романтичне місце для таємниці, Дмитре. 

Виговський лише кивнув. Його думки вже були далеко, слідуючи за ниткою логіки, що вела до місця, де закінчилося життя Джеймса Келвіна. Слова пастора та розповіді рибалки змішалися з обривком незакінченого листа і золотим пилом, утворюючи складну, але виразну картину.

Вони йшли стежкою, що вела за село, повз похилені хати, де в єдиних вікнах блимали останні вогники. Ніч у Албейті мала свою особливу тишу, яка могла здатися мирною, але насправді була сповнена очікування.

Старий млин стояв на віддалі, біля самої протоки, що вела до болота. Його силует, понівечений часом і негодою, височів над очеретом, наче кістяк велетенського звіра. Дерев'яні лопаті колеса, що колись з силою розтинали воду, тепер застигли, наче поранені крила.

Коли вони наблизились, повітря стало ще густішим, насиченим запахом вологої деревини, цвілі та чогось металевого, що ледь вловлювалося. Двері млина були привідчинені, і від них простягалася смужка непроглядної темряви.

– Ніхто не зачинив, — тихо промовив Виговський, тримаючи ліхтар вище. – Можливо, хтось поспішав.
Вони увійшли. Всередині було темно й вогко. Пилюка, що вкривала все товстим шаром, свідчила про те, що тут давно ніхто не прибирав. Проте, на деяких поверхнях, які, здавалося, були очищені нещодавно, скупчувався свіжий шар пилу. Це було першим підтвердженням того, що млин використовували.

Ліхтар Виговського вихоплював з темряви обриси старого обладнання: важкі кам'яні жорна, що височіли посередині, дерев'яні важелі, прогнилі мішки для зерна. Скрізь панував безлад, але це був – не давній, а той, що виникає після поспішних пошуків.

– Схоже, тут також шукали, — зауважив Арно, його голос відбивався від кам'яних стін. – І, мабуть, не знайшли того, що хотіли.

Виговський повільно обійшов кімнату, його погляд ковзав по підлозі, по стінах, по кожному кутку. На долівці, біля одного з дерев'яних стовпів, він помітив невелику, майже непомітну подряпину. Він присів, торкнувся її пальцем.

– Ось тут щось волокли, – промовив Дмитро. – Важке. І щось залишило глибокий слід на дереві.

Ліхтар вихопив з темряви ще одну деталь – під стіною, за розваленими мішками, щось виблискувало. Виговський підійшов ближче. Це був невеликий, але міцний металевий замок. Старий, іржавий, але на його дужці були сліди недавнього зламу.

– Наш аптекар мав ключ від скрині, — сказав Виговський, піднімаючи замок. – А тут її розкрили.

Арно, тим часом, оглядав стіл, завалений різним дріб'язком, що залишився від колишніх мешканців млина. Серед іржавих інструментів, поламаних дощок і купи паперу він знайшов маленьку скляну колбу, схожу на ті, що використовували в аптеці. Вона була порожньою, але на дні виднілися сліди темного осаду.

– Хлороформ, — сказав Арно, підносячи колбу до носа. – Або щось подібне. Здається, наш аптекар не тільки лікував, а й готував засоби для… не зовсім медичних цілей.

– Не виключено, — відповів Виговський. – Можливо, він готував це, щоб захистити себе. Або ж… хтось використав його власні знання проти нього.
Дмитро повернувся до зламаного замка. Поруч, у кутку, була невелика ділянка, де пил був стертий, ніби тут щось лежало тривалий час.

– Тут стояла скриня, — сказав Виговський. – Вона була важка, судячи з відбитка на дереві.
Арно оглянув приміщення ще раз. Його погляд зупинився на вузькому отворі в стіні, що вів до нижнього рівня млина, де вода приводила в рух колесо.

– Можливо, вона не була такою вже важкою, — зауважив він, вказуючи на отвір. – Якщо вона могла пролізти туди.
Виговський підійшов до отвору. Він був занадто вузький для великої скрині, але цілком достатній для меншого розміру, або ж для того, щоб перетягнути її по частинах.

– Або, — продовжив Виговський, – її витягли через отвір, що веде до річки.
Вони спустилися по сходах, що скрипіли під ногами, до нижнього рівня. Тут було ще вогкіше, а шум води, що протікала під млином, здавався голоснішим. У стіні був широкий отвір, крізь який раніше проходила вісь водяного колеса. Тепер колесо було зірване, а вода вільно протікала під млином, утворюючи невеликий потік.

– Це місце ідеальне для переправлення, — сказав Арно. – Човен міг підійти прямо сюди.

Виговський нахилився до води. На краю дерев'яної балки, що лежала над водою, він побачив свіжі подряпини.

– Це сліди від човна, — промовив він. – Бачиш? Вони свіжі, зроблені зовсім недавно. І тут є невеликий уламок деревини.
Він підняв його. Це був шматок старого, почорнілого дерева, але на ньому була видна свіжа щербина. Виговський підніс його до ліхтаря.

– Дубова дошка, — сказав він. – Іржа на металі – стара, але на зламі – свіжа. Це точно та скриня, фрагмент якої ми знайшли біля болота.
Арно задумливо поглянув на воду.

– Отже, її витягли тут, завантажили в човен і повезли кудись. Але куди? І навіщо?

Виговський стояв мовчки, його погляд був прикутий до води. Він наче бачив перед собою події тієї ночі.

– Аптекар прийшов сюди на зустріч. Він знайшов скриню, або вже знав про неї, і вирішив витягти її. Можливо, він навіть не підозрював, що це не просто золото, а щось більше.
Арно кивнув.

– І той, хто зустрів його, не хотів, щоб він дізнався правду.

– Той, хто зустрів його, був готовий на все, щоб таємниця залишилася в болоті, — додав Виговський. – Ми бачили відбитки чобіт. Одні важкі, інші легші. Важкі – це, можливо, той самий Макґінніс, контрабандист. А легші?