Розділ 5. Легенда

День у Албейті стояв сірий, насичений вологістю, ніби сама земля втратила здатність дихати. Над болотом лежав важкий туман, а біля річки, на старій лавці під вербою, сидів чоловік із обвітреним обличчям і руками, схожими на вузлуваті корені. Це був Ендрю Коллінз, місцевий рибалка, який, за словами селян, знав усі історії цього краю – правдиві й вигадані.

Виговський і Арно підійшли до нього обережно, щоб не розлякати його неквапливого настрою. Коллінз дивився у воду, де повільно коливалися латаття.
– Доброго дня, містере Коллінз, — почав Виговський, чемно знявши капелюх. – Нам казали, ви можете розповісти дещо про старе болото.
– Болото, — озвався рибалка, не повертаючи голови, – воно пам’ятає більше, ніж церква і більше, ніж будь-яка людина. Але говорить рідко. І коли говорить – краще слухати.

Арно усміхнувся і сів поруч, наче давній знайомий.
– А все ж, — мовив він лагідно, – ми люди нетерплячі. І нам дуже кортить почути, що воно сказало вам.

Коллінз втягнув повітря, ніби готуючись до довгої історії.
– Було це дуже давно, коли тут ще стояв монастир святого Морісона. Кажуть, монахи мали золото – не просте, а церковне: дари прочан, пожертви, стародавні монети. Та одного разу напали розбійники. І монахи, щоб урятувати скарб, сховали його в болоті, – рибалка нахилився ближче, знижуючи голос. – Болото тоді ковтнуло все – і золото, і тих, хто його сховав. Відтоді люди кажуть: час від часу воно повертає те, що проковтнуло.

Арно підняв брови.
– І аптекар Келвін, певно, був тим щасливцем, кому пощастило знайти шматок легенди?
– Щасливцем? – хрипко засміявся Коллінз. – У нас тут кажуть: хто знайшов золото з болота, той недовго живе. 

Виговський стояв поруч, схрестивши руки. Його темні очі уважно вдивлялися в старого, ніби намагаючись відокремити вигадку від істини.
– Ви кажете, час від часу болото “повертає” частини скарбу. А хтось із місцевих їх знаходив?
– Кілька, — кивнув Коллінз. – То монету витягнуть, то фрагмент металу. Але всі ті, хто торкався до того золота, або покидали село, або... – він знизив голос, – переставали говорити.

Арно поглянув на Виговського, в його очах блиснула звична іронічна іскорка.
– Отже, містере Коллінз, якщо я колись знайду в болоті монету – не торкатимусь, обіцяю. Хай краще мовчить.
– Мудре рішення, сер, — буркнув рибалка.

Детективи подякували й рушили стежкою назад до села. Виговський ішов мовчки, погляд його був зосереджений.
– Отже, старий мав рацію, — промовив він зрештою. – Якщо монахи справді сховали скарб, він міг пролежати там століття. А аптекар, можливо, натрапив на уламок скрині — саме той, що ми бачили в мулі.
Арно знизав плечима.
– Легенди, друже, завжди народжуються з правди, тільки обгортаються в туман. Наше завдання – розвіяти цей туман, але не вдихнути його надто глибоко.
– Туман – річ підступна, — сухо відповів Виговський. – У ньому губляться не лише тіла, а й наміри.

Увечері вони знову опинилися в аптекарській лавці. За вікнами вже темніло, і лише лампа на столі кидала жовтувате світло на полички з флаконами. Тіні від пляшечок лягали на стіну, створюючи ілюзію руху — наче сам аптекар продовжував працювати.

Арно сидів на стільці, гортаючи записи, тоді як Виговський схилився над письмовим столом, де лежав товстий зошит у шкіряній палітурці.
– Цікаво, – промовив він, – аптекар був акуратний до манії. Але поглянь: останні записи зроблені поспіхом. Літери дрібні, стиснуті. Тут... — він постукав пальцем по сторінці, – не формула, як здається. Послідовність цифр і літер: M3-17-LR-5.

Арно підсунувся ближче, дістав з кишені аркуш і почав записувати.
— Може, це хімічна позначка?
— Ні, — відповів Виговський. — Він використовував іншу систему. Тут є ритм, немов у координатах.

Вони розклали перед собою стару мапу місцевості. Арно зосереджено рухав пальцем по лініях, порівнюючи їх із позначками.
– LR... якщо припустити, що це “Lower River” — Нижня річка... тоді M3-17 може бути місцевим орієнтиром. Тут, — він торкнувся точки, – старий млин, який уже десятки років стоїть покинутим.

Виговський кивнув.
– Якщо аптекар шукав золото, він міг використовувати млин як схованку або лабораторію.

Арно підвівся, вийняв лупу і нахилився над аркушем.
– Цікаво... бачиш цей блиск на краю сторінки? Ніби пил.
Виговський присунув мікроскоп, який стояв поруч. Через кілька секунд він спокійно мовив:
– Це золото. Дуже дрібне, майже як пил.

Арно задумливо поклав аркуш на стіл.
– Значить, він справді працював із ним. Не просто чув легенду, а перевіряв її.
– І, можливо, тому його й убили, — тихо сказав Виговський. – Але не через жадібність. Через знання. Він розгадав щось.