Розділ 4. Місцеві

Вечір у селі спускався повільно, наче тягучий дим, що стелився по кам’яній бруківці, повз старі двері, ковані ліхтарі й вікна, крізь які пробивалося жовте світло — єдиний знак життя у сонному Албейті.
На розі центральної площі стояв трактир із важкою вивіскою, на якій колись був намальований чорний олень, але від часу він здався і втратив половину свого рогу. Над дверима розвівався запах елю, копченого м’яса і старих історій, які тут розповідали частіше, ніж молилися у церкві.

Виговський і Арно ввійшли, не привертаючи зайвої уваги. Усередині було гамірно: декілька рибалок сперечалися про погоду, двоє фермерів грали у карти, а біля каміну сидів старий чоловік, що мовчки слухав, як потріскує вогонь.
Трактир, з його дерев’яними стінами і кіптявою, пахнув минулими роками – запахом, у якому змішувались дим, піт, віскі й спогади.

– Дивне місце, – тихо сказав Арно, розстібнувши пальто. — Люди тут схожі на портрети на стінах: трохи вицвілі, але уважні до чужинців.
Виговський усміхнувся краєчком губ.
– Портрети принаймні не брешуть, – відповів він і зайняв столик у кутку, звідки можна було бачити і бар, і більшість відвідувачів.

Трактирник, кремезний чоловік з рудуватою бородою, підійшов, витираючи руки об рушник. Його обличчя здавалося відкритим, але очі — ні.
– Що подати, панове? – запитав він, ніби ненароком розглядаючи чужинців.
– Ель, будь ласка, – відповів Арно з посмішкою, трохи театральною, але доброзичливою. – І, якщо маєте, щось на вечерю. Ми з дороги. Подорожні з Единбурга, — додав він, легким рухом знімаючи капелюх. — Кажуть, тут чудово готують оленину.

Трактирник кивнув.
– Мартін Кроу, – представився він. – Хазяїн цього закладу. Ель буде за хвильку. А оленина – якраз свіжа.
Його голос був грубий, але з ледь помітною напругою. Повернувшись, він кинув швидкий погляд на двох селян біля каміну – ті відразу відвели очі.

Арно спостерігав за ним, не втрачаючи легкості.
– Гарна у вас справа, містере Кроу. Люди довіряють тому, хто наливає більше, ніж питає.
Кроу коротко посміхнувся, не відповів.
Коли він поставив кухлі на стіл, Арно, наче між іншим, запитав:
– Чув, що аптекар ваш, містер Келвін, мав добру репутацію.
Кроу зупинився.
– Мав, – коротко відповів. – Гарна людина.
– Кажуть, бачили його тут, кілька днів тому, — продовжив Арно, легко, майже байдуже. – У компанії когось незнайомого.

Трактирник трохи напружив плечі.
– Не пригадую, сер. Багато людей ходить.
Арно усміхнувся.
– Авжеж. У кожному селі є хтось, кого ніхто не бачив, але всі про нього говорять.
Мартін нервово витер руки ще раз, погляд його ковзнув до дверей, де стояв один із відвідувачів, мовчазний, із цапиною борідкою. Той, відчувши погляд, одразу відвернувся.
– Може, й бачив, — нарешті буркнув Кроу. – Чоловік у темному плащі. Говорили тихо. І пішли разом, у напрямку болота.

Виговський підняв очі від свого кухля.
– Ви впевнені, що бачили саме аптекаря?
Кроу ковтнув повітря.
– Його не сплутаєш, сер. Капелюх, плащ, та ще й тростина з срібним держаком.
– І цей незнайомець… мав зброю? — спитав Виговський.
Кроу швидко глянув на нього.
– Не знаю, сер. І не хочу знати.

Тиша зависла між ними. Навіть тріск полін у каміні, здавалось, стих.
Арно підняв кухоль, відпив ковток, і тихо мовив:
– Дивно, скільки людей у цьому селі нічого не бачить, але кожен знає, що бачив інший.

Після того, як вони залишили трактир, вітер уже стікав із пагорбів, несячи запах диму і хвойного лісу. Вулиці були порожні. Лише віддалений собачий гавкіт і дзенькіт відра десь у дворі порушували тишу.

Наступного ранку повітря в Албейті було густе від вологи. Над дахами клубочився дим, а туман, ніби втомившись блукати болотом, осів на вулицях і кладці перед церквою. Дзвін годинника пробив дев’яту, його глухий звук розійшовся селом, нагадуючи про час, що плине, хоч би як намагалися люди сховатися від нього.

Виговський стояв біля входу до старої кам’яної церкви, розглядаючи вітражі, де кольорове світло складалося у фігури апостолів і мучеників. Усередині пахло воском, ладаном і холодним каменем. Він увійшов, і його кроки тихо відбилися в склепінні.
Біля вівтаря стояв пастор МакФарлейн – високий, худорлявий чоловік із блідим обличчям і поглядом, який нагадував людину, що вже довго не спала. Його руки тремтіли, коли він перекладав книги на кафедрі.

– Пане пасторе, — спокійно заговорив Виговський, – прошу вибачення за ранній візит. Ви знали аптекаря Келвіна близько, так?

Пастор підвів очі, трохи збентежено, але привітно.
– Так, сер. Джеймс був... благочестивою людиною. Працелюбною. Ми іноді говорили про... людські спокуси.
– Саме про них я й хотів поговорити, — відповів Виговський, уважно спостерігаючи за його обличчям. – Учора я бачив у його домі лист. Він був адресований вам.
Пастор завмер, пальці ковзнули по сторінках молитовника.
– Лист, кажете... Я не отримував нічого.
– Лист був недописаний, — продовжив Виговський. – Речення закінчувалося словами: “Я знайшов те, що не повинен був…”

Тиша повисла між ними, порушувана лише слабким потріскуванням свічки. МакФарлейн стиснув руки, наче намагаючись утримати в собі щось, що рветься назовні.
– Є речі, сер, які не повинні бути знайдені, — тихо промовив він. – Гріх жадібності не завжди починається з бажання золота. Іноді – з бажання знати надто багато.
– Ви натякаєте, що Келвін знайшов щось… небезпечне? — спокійно запитав Виговський.
Пастор відвернувся до вітража, крізь який проходив промінь сонця, ламаючись на різні кольори.
– Деякі скарби закопані не людьми, а совістю, — промовив він майже пошепки. – І кожен, хто торкнеться їх, мусить заплатити.