Розділ 2. Дім аптекаря.

(Албейт, травень 1892 року. Наступного ранку після знахідки тіла.)

Ранкове сонце пробивалося крізь сивий туман, який повільно сповзав із дахів Албейту. Кам’яна вуличка, що вела до аптекарського дому, блищала від роси, а вікна старих будинків, ніби очі, стежили за кожним кроком прибулих чужинців.
Дмитро Виговський ішов першим – спокійний, зосереджений, його пальці нервово торкалися рукавичок, ніби підраховуючи думки. Арно, навпаки, рухався легко, з тією граційною недбалістю, яка робить навіть очікування частиною гри.

Будинок аптекаря стояв на розі площі, біля крамниці пекаря. Над дверима хитався старий дерев’яний знак із написом “Джеймс Келвін, Аптекар”. Скло у вікнах було чистим, але всередині панував дивний напівморок.

Коли вони зайшли, запах старих трав і хімічних настоянок обгорнув їх, наче старий плащ. На полицях  акуратно виставлені пляшечки з етикетками. Кожна – на своєму місці. Майже кожна.

Виговський зупинився біля столу. Його погляд відразу вихопив дрібну, але важливу деталь – три пляшечки з хлороформом стояли не поруч із дистильованою водою, як мало б бути, а біля банок із засушеними травами.
– Хтось поспіхом щось шукав, – промовив він низьким голосом.
Арно, усміхаючись, пройшовся вздовж полиць.
– Або хтось мав дивну ідею про порядок. Як часто, до речі, мораль і хімія йдуть поруч, Дмитре?
– Рідко, – коротко відповів Виговський. – І лише у дозованій кількості.

Позаду почувся легкий стукіт. Молодий хлопець у білому халаті, з розкуйовдженим волоссям, стояв біля дверей, міцно стискаючи банку з м’ятою.
– Ви… ви з поліції? – запитав він тремтячим голосом.
– Ми з Парижу, – тихо промовив Арно, але, побачивши переляк хлопця, додав уже серйозніше: – Ми допомагаємо їм. Як вас звати, юначе?
– Гордон, сер. Я… я був його помічником.

Виговський підійшов ближче.
– Тоді скажи, Гордоне, чи щось тут змінилося після того, як містер Келвін… помер?
Хлопець ковтнув повітря, опустив очі.
– Може… може, хтось приходив уночі. Я чув, як зачиняли двері, але думав, то вітер…
Арно з іронічною посмішкою кинув:
–  В Албейті, мабуть, і вітер має ключ від кожних дверей.

Тиша. Лише цокання годинника на стіні. Виговський повільно обходить кімнатку. На столі – аркуші, чорнильниця, кілька пергаментів. І серед них – металевий ключ.
Він узяв його двома пальцями.
– Ключ із латуні. Не від цієї кімнати.
Арно нахилився:
— То, може, скарбу.

Виговський посміхнувся ледь помітно. Його увагу привернув ще один предмет — аркуш, де чорнильний почерк обірвався посеред рядка:

“Я знайшов те, що не повинен був…”

Далі – лише крива пляма від розлитого чорнила.
Арно тихо прокоментував:
– Як бачиш, Дмитре, навіть чорнило має совість – воно не захотіло продовжувати.
Виговський мовчки склав аркуш, сховав у записник.

– Тут, Арно, – сказав він після короткої паузи, – багато таємниць.

Коли вони вийшли з лавки до передпокою, двері тихо відчинилися. У приміщення увійшла жінка.
Еліза Келвін була у чорній сукні без прикрас. Вона рухалася спокійно, але обличчя її зраджувало втому, а погляд – невидиму тривогу.
– Ви, мабуть, містери, що розслідують смерть… — почала вона, не закінчуючи.
Арно чемно вклонився.
– Так, мадам. Сімеон Арно, а це мій колега доктор Виговський. 

Вона сіла біля столу, де ще стояла чорнильниця її чоловіка. Її руки – витончені, але в подряпинах, наче від грубої роботи.
Виговський тихо, майже лагідно, сказав:
– Ви копалися в землі, місіс Келвін?
Жінка здригнулася.
–Я…саджала квіти, сер.                                                                                

Арно нахилився ближче, його голос був м’який, але очі – уважні, як у мисливця:
— Квіти? Цікаво.

Еліза відвернулася до вікна.
– Останні дні він був інший, – сказала тихо. – Часто виходив уночі. Ніс щось, загорнуте у полотно. Я питала, а він сміявся. Казав, що знайшов “подарунок від землі”.
Виговський глянув на Арно.
– Подарунок, який коштував життя, – промовив він задумливо.

Арно перевів тему:
– Вам відома якась карта? Стара, можливо, географічна, чи, може, із позначками болотяних стежок?
Еліза підняла брови.
–  Ні, сер. Ніколи не бачила жодної карти.
Виговський не відповів. Його рука вже ковзала шухлядою столу, поки пальці не намацали тонкий конверт. Він відкрив його обережно – всередині залишки дрібного золотого пилу, який мерехтів у промені світла.

Арно нахилився, поглянув і прошепотів:
– Отже, казки про золото – не такі вже й казки.
– І не такі вже й щасливі, – додав Виговський.

Еліза дивилася на них із сумішшю страху й надії, ніби хотіла запитати щось, але не наважувалась.
Арно встав, узяв капелюх і, майже театрально, промовив:
– Пані Келвін, якщо правда десь ховається, то не в болоті, а у вашому домі. І ми її обов'язково знайдемо.