Розділ 1. Тіло на болоті

Албейт, травень 1892 року.

Туман спускався на село, мов важка завіса, приховуючи обриси будинків, пагорбів і старої доріжки, що вела до болота. Повітря було густе, вологе, напоєне запахом торфу, риб’ячої луски та диму з камінів, де ще тлів нічний жар. Албейт прокидався повільно, мов старий після безсонної ночі, а вже зранку кожна душа у селі знала – сталося лихо.

Біля старого мосту, де болото починало своє нескінченне шепотіння, мисливець Аллан Мюррей натрапив на тіло Джеймса Келвіна, аптекаря, якого тут знали всі. Людину, що лікувала від застуди, полегшувала біль, і завжди мала кілька порад – навіть для тих, хто не мав чим заплатити.

Його смерть стала для Албейта як удар грому серед тиші. І хоч поліція з найближчого містечка прибула швидко, вона стояла над тілом без певності, що робити далі. У болоті не було очевидців, лише відбитки чобіт, що губилися у вологій землі, і туман, який здавався співучасником.

Саме того ранку, коли туман ще не розвіявся, до села прибули Дмитро Виговський і Сімеон Арно. Їхні постаті виринули з білої мли, мов тіні з іншого світу — один у темному пальті, з важким поглядом і зосередженими рисами, другий — вищий, у капелюсі, що кидав іронічну тінь на його усміхнене обличчя.

– Холодно для травня, — сказав Арно, зиркнувши на небо, – і туман густіший, ніж у Лондоні після виборів. Здається, тут і правда пахне таємницею.

– Пахне болотом і смертю, – відповів спокійно Виговський. – А ще невіглаством. Якщо поліція стоїть на місці, значить, шукає не там, де слід.

Коли вони підійшли до місця знахідки, навколо вже зібралися люди – кілька селян, пастор МакФарлейн, та молодий констебль, який, судячи з його блідого обличчя, вперше бачив мертву людину. Тіло Келвіна лежало біля вузької доріжки, що йшла до старого млина. Обличчя його було спокійним, майже без виразу – наче він просто заснув, але положення рук і зім’ятий комір свідчили, що смерть не прийшла природно.

– Ви детективи, так? – обережно спитав констебль, коли Виговський нахилився до тіла. – З Единбурга?

— Були там проїздом, — промовив Арно, посміхаючись ледь помітно. – Тепер, будь ласка, не заважайте моєму другові працювати.

Виговський повільно обійшов тіло, уважно вдивляючись у землю.
— Не борсався, — промовив він після короткої паузи. — Не було боротьби. Тобто смерть настала зненацька.

– Серце? – припустив Арно.

– Ні. Занадто спокійне обличчя. А ось тут, — він торкнувся краю рукава аптекаря, — видно темну пляму, але не кров. Волога, змішана з якоюсь речовиною. Можливо, крапля настоянки, що пролилася перед смертю.

Арно тим часом обійшов місце навколо. Його погляд, швидкий і гострий, ловив деталі, які інші не помічали. Біля кущів він нахилився, підняв щось і уважно розглянув.

– А ось і наша перша зачіпка, Дмитре. – Він показав невеликий шматок тканини – щільну, темно-зелену, з вишивкою по краю. – Ця матерія не з дешевих. Я б сказав – шмат плаща або мундира. І точно не аптекарського.

Виговський кивнув.
– Цікаво. У Албейті не кожен може дозволити собі таку річ.

– А якщо це гість? – запитав Арно. – Болото не надто гостинне місце для відвідувачів, але, як бачимо, приваблює диваків.

– Або злодіїв, – сухо додав Виговський.

Констебль, який стояв осторонь, не витримав:
– Ми думали, може, він упав, загубився в тумані…

– І обшукували кишені? – запитав Виговський.

— Так, сер, але нічого підозрілого: лише ключ, гаманець з кількома шілінгами, і шматок старої карти.

– Карти? – Арно зацікавлено простяг руку. – Покажіть.

Констебль дістав з кишені загорнутий у клаптик полотна пергамент. На ньому справді була намальована частина місцевості – болото, доріжка, кілька хрестиків і позначення: “південний край”.

Арно присвиснув.
– Схоже, аптекар не лише трави збирав.

– А може, шукав щось інше, – мовив Виговський. – Щось, через що і загинув.

Натовп мовчки дивився на них. Пастор МакФарлейн, сивий чоловік із лагідним голосом, нарешті промовив:
– Панове, Джеймс був доброю людиною. Він не мав ворогів. Я не розумію, чому хтось хотів би йому зла.

Арно ледь підняв брови.
– У кожного є вороги, отче. Просто не всі з них живі.

Ця фраза викликала приглушений шепіт серед селян. Виговський тим часом стояв над тілом, задумливо тримаючи в руках карту.

– Я хотів би оглянути його дім, – сказав він. – Якщо аптекар шукав щось у болоті, відповідь може бути у його записах.

– Лавка його біля головної площі, – поспішив відповісти констебль. – Я можу провести.

— Звісно. Але спершу… – Виговський нахилився, ще раз глянув на обличчя Келвіна. – Поглянь сюди, Сімеоне. На лівій руці шкіра трохи пошкоджена, ніби він тримав щось металеве.

– Ключ? – припустив Арно.

– Можливо, – відповів Виговський. – Але ключ не від дверей. Скоріше від скрині.

Арно всміхнувся, і в його очах заграла іскра цікавості.
– Скриня, кажеш? І, можливо, з золотом?