Несподівана зустріч

Не можна сказати, що дорога до кімнати була легкою. Так як підданим до школи не можна, Сюе довелося тягти всі свої речі самій прямісінько на п'ятий поверх, але це виявився не весь шлях. 

– Ну ось, тут поставите печатку, що відвідали нашу школу і вам видадуть камінь від кімнати. Після я зможу провести вас до будиночку на дереві. 

– Тобто? Який камінь? Яке дерево?! Мені ще на дерево пхатися з цими пакунками? – обурено викрикнула дівчина.

– Ви могли їх залишити на вході. 

– То чого ви відразу не сказали?! 

– Юна леді, не підвищуйте тон, інакше я буду змушена назначити вам покарання. 

– Чудово. Давайте свою печатку. 

Виявилося, що за рік в цій школі багато що змінилося. Тепер будиночки не, як зазвичай, довгі і всі під одним дахом, а на деревах. А замість ручок, як було в минулому році, тепер камінці з певним візерунком і формою. Після величезних кам'яних сходинок тепер перед Сюе постали маленькі дерев'яні, але їх багато і вони закручені по всій території стовба. Школа була дуже великою і територія її не меншою. По всьому садку і полі, що знаходилися за будівлею, були розташовані ці будиночки, але в деяких випадках зустрічалися палатки. Здається там жили вчителі і робітники школи. В кожній кімнаті жило дві людини. Хлопці з дівчатами були окремо і перетиналися лише на уроках та в їдальні. 

Нарешті Сюе дісталася дверей. На щастя, вони були відчинені і їй не довелося гратися з замком. Коли дівчина ввійшла до кімнати, то побачила яскравий декор. Було видно, що хтось вже хазяйнував там і привів все до ладу. 

Одне ліжко було ідеально заправлене зеленим покривалом, а поруч стояв невеликий горщик з паростком зеленого чаю. Ще декілька подушок вишневого та жовтого кольору лежали поряд з шафою. Сюе пройшла трохи далі і помітила, що під ліжком хтось лежить. 

– Від мене ховаєшся? – тихо запитала принцеса, трохи насторожено. 

З-під ліжка виповзла дівчина. В неї було чорне блискуче волосся, але не як зазвичай довге, а обрізане трохи вище плечей. Сукня бежевого кольору з коричневим поясом майже торкалася землі. На очах зав'язана коралова стрічка.

– Ні, просто браслет загубила, – підвела очі на принцесу. – О великий Конфуцій! Сюе Лінь.

– Так це я. Привіт.. – нервово посміхнулася дівчина. 

– Не можу повірити, що тепер буду жити з принцесою! – верещала сусідка, затуляючи рота руками. 

Вона вхопила першу ліпшу подушку з підлоги, обхватила руками і сіла на ліжко в позу дзена. 

– Я Цзінь Цзінь Янг, – забула представитися дівчина. 

– О, тебе звуть як мою.. – не договорила, як Цзінь підхопила.

– Як твою маму, і я цим шалено пишаюся! 

Сюе Лінь була в шоці від такого фанатизму. Вона завжди вважала, що не дуже цікава людям і тому її всі уникають. 

Поки принцеса розкладала свої речі, рот сусідки не зачинявся. Вона постійно говорила і не аби що, а те як захоплюється Сюе . Коли дівчина закінчила, то сіла на ліжко і зняла стрічку з очей. 

– Мати золотого дракона, що я бачу. Неперевершено.. – висловила свою зачарованість Янг. 

Очі Сюе були мов лава. Ніби подих дракона, який щойно вилетів з пекла. Червоні і такі їдкі, здавалося, що торкнувшись їх ти отримаєш пекучий опік. А рана назавжди залишиться з тобою не тільки на тілі, а й в серці. 

– Вони червоні.. ні не так, кроваві. Ти ніби демон якийсь. 

– Ти що, з'їж язика! Не вистачало ще, – обурено відповіла принцеса.

– А за що тебе сюди заперли? – поцікавилася Цзінь.

– Листа відправила в Шухань, – не подумавши випалила дівчина. 

– Що ти зробила?! 

– Ні, ні! Ти не повинна була цього знати. Тримай язика за зубами, інакше.. 

– Стратиш? – перелякано запитала сусідка. 

– Ні, що ти! Я не така, хоч виглядаю досить жасно, – розчаровано відповіла Сюе. – А тебе сюди за що? 

– За волосся, – дівчина зняла свою стрічку. Очі її були жовтогарячі, мов листя ясену в жовтні. 

– Ну я так і думала.

Цзінь нарешті замовкла. Останню годину вони провели в тиші. Дівчата виходили на свіже повітря, прибирали, намагалися поспати. 

– Ввечері йдемо на посвяту? – озвалася сусідка.

– Думаю нам варто розважитися перед важким і дуже довгим місяцем, – погодилася Сюе.

Школа Шанцзюй мала жорстокі правила. Постійний контроль і нагляд. Але для того, щоб діти краще навчалися, їм дали можливість познайомитися на вечері посвяти. 

Дівчата почали збиратися й обирати сукні в своїх шафах. Сюе Лінь віддала перевагу сукні бордового кольору. На ній мілким візерунком були вишиті квіти сакури з каменю червоного кольору, рубіну. Цзінь Янг зупинила свій вибір на помаранчевій сукні. Вона теж була оздоблена вишивкою з дорогоцінного каменю, але коралу. Неймовірне вишукане поєднання кольорів робило їх наряди гарними і особливими. 

Діставшись місця проведення, вони побачили гарно вбраних учнів. Всі вони мали по своєму чудові й неповторні убрання. Хлопці були одягнені в білі, чорні, сині, червоні, фіолетові й рожеві накидки, а під ними красувалися темні туніки. Дівчата теж не залишалися поза увагою, вони мали пишні спідниці з жакетами. Сукні і костюми складали собою неймовірно гарну палітру, що виглядала мов осінній ліс серед теплого жовтня. 

Побачивши голосну компанію, дівчата вирішили приєднатися до них. Двоє юнаків в синіх накидках відійшли до столу, а принцеса з сусідкою направилися до дівчини і хлопця в рожевих нарядах. 

– Ніхао, можемо ми приєднатися до вас? – з посмішкою запитала Сюе. 

– Привіт, – поклонилася дівчина в рожевій сукні, – так, звісно. 

– Я Сянцзян Вей, – мило усміхнувся той. – Це моя сестра Сакура Пак. 

– Ти з Кореї? – здивовано запитала Цзінь.

– Мій тато кореєць, а мама китаянка. Ми з королівства Сяовень. 

– Мене звати Сюе Лінь, а це моя сусідка Цзінь Янг. Ми з провінції Шаньсі, – взяла подругу за лікоть. 

Двоє парубків почали повертатися до компанії. Ще здалеку Еху Ань помітив яскраву сукню Сюе Лінь, але її не впізнав. Коли вони підійшли, то Вей Мін втратив мову і не втямив, що відбувається. Принцеса впізнала хлопця.