Розділ 25

У бібліотеці було тихо.

Настільки тихо, що було чути потріскування дров у каміні.

На столі лежав старий конверт.

Пожовклий від часу.

З написом:

"Для Селестіни."

Селестіна дивилася на нього вже кілька хвилин.

— Відкривай, — тихо сказала Елеонора.

— А якщо я не готова?

— Ми теж не були готові до більшості того, що знайшли.

— усміхнулася Троянда.

Селестіна нервово видихнула.

І нарешті відкрила лист.

Всередині був складений аркуш.

Дуже старий.

Чорнило місцями вицвіло.

Але слова залишилися.

Селестіна почала читати.

"Якщо цей лист потрапив до твоїх рук, значить ти носиш ім'я, яке ми берегли століттями."

"І значить настав час сказати правду."

Селестіна насупилася.

— Що це означає?

Вона читала далі.

"Селестіна — це не просто ім'я."

"Це обіцянка."

"Так звали одну з найважливіших жінок нашого роду."

Усі переглянулися.

Такого імені вони ще не зустрічали.

На наступній сторінці був портрет.

Молода дівчина.

Світле волосся.

Спокійний погляд.

І підпис:

Селестіна Вальмор
1499–1572

— Ще одна Селестіна...

— прошепотіла Розалія.

Але це був лише початок.

Селестіна читала далі.

І поступово її очі ставали все більшими.

З листа випливало неймовірне.

Саме Селестіна Вальмор після трагедії трьох сестер врятувала родинний літопис.

Саме вона сховала найцінніші документи.

Саме вона створила систему таємних схованок.

Саме завдяки їй історія роду не зникла назавжди.

— Вона була хранителькою?

— запитала Елеонора.

Троянда кивнула.

— Схоже, першою великою хранителькою після Ліори.

Селестіна продовжувала читати.

І раптом натрапила на дивний рядок.

"У кожному поколінні ми шукали дівчину, яка буде схожа на неї."

"Не зовнішністю."

"Серцем."

"І коли така дівчина народжувалася, їй давали те саме ім'я."

Селестіна завмерла.

— Тобто...

— Так.

— тихо сказала Троянда.

— Тебе назвали не випадково.

У кімнаті стало тихо.

Селестіна дивилася на портрет.

І раптом побачила щось дивне.

Посмішка.

Очі.

Навіть нахил голови.

У них справді було щось спільне.

Вона відчула дивний сум.

І водночас тепло.

Наче через століття хтось простягнув їй руку.

На останній сторінці лежав ще один аркуш.

Менший.

Особистий.

Його написала сама Селестіна Вальмор.

Перед смертю.

Сучасна Селестіна почала читати.

"Якщо ти читаєш це..."

"То, мабуть, так само сумніваєшся в собі, як колись сумнівалася я."

"Можливо, думаєш, що недостатньо сильна."

"Що інші кращі."

"Що ти помиляєшся."

"Я теж так думала."

"Але сила ніколи не була у відсутності страху."

"Сила — це продовжувати йти навіть тоді, коли страшно."

Селестіна відчула, як на очі навертаються сльози.

Вона мовчала.

Довго.

А потім тихо усміхнулася.

— Знаєте...

— Що?

— запитала Розалія.

— Мені здається, вона мені подобається.

Усі засміялися.

І напруга трохи зникла.

Та найбільший шок чекав попереду.

На самому дні конверта лежав маленький ключ.

Срібний.

І записка.

Лише одне речення.

"Заповіт знаходиться там, де починається тиша."

Троянда одразу насторожилася.

— Заповіт...

Максим підняв голову.

— Той самий?

— Думаю, так.

Елеонора відчула знайоме хвилювання.

Ще одна загадка.

Ще одна таємниця.

Ще один крок до фіналу.

Вона подивилася на своїх друзів.

На Троянду.

На Розалію.

На Селестіну.

За цей час вони стали не просто людьми, які шукали старі документи.

Вони стали родиною.

Справжньою.

І тепер їм належало знайти останній великий спадок Вальморів.