Розділ 24

Ніч після появи незнайомця була безсонною.

Дощ барабанив по старих вікнах маєтку.

Вітер гуляв коридорами.

А сестри знову сиділи в бібліотеці.

На столі лежав літопис Ліори.

Той самий.

Через який вони пройшли підземні ходи.

Знайшли медальйон.

І відкрили історію перших Вальморів.

Але тепер щось не давало Троянді спокою.

— Тут бракує сторінок.

— Звідки ти знаєш? — запитала Розалія.

Троянда провела пальцями по корінцю книги.

— Подивіться.

Усі нахилилися ближче.

Між кількома сторінками були дивні проміжки.

Наче колись там було щось ще.

— Їх вирвали?

— здивувалася Селестіна.

— Ні.

— Їх сховали.

Елеонора відчула хвилювання.

За останні місяці вона навчилася довіряти таким відчуттям.

І майже завжди вони означали нову таємницю.

Троянда почала уважно оглядати книгу.

І раптом щось натиснула.

Пролунав тихий клац.

У палітурці відкрилася вузька схованка.

— Не може бути...

— прошепотів Максим.

Усередині лежали складені аркуші.

Дуже старі.

Пожовклі від часу.

Елеонора обережно розгорнула перший.

І всі завмерли.

Угорі стояла дата.

1482 рік.

Це був період, про який майже не залишилося записів.

Троянда почала читати вголос.

"Якщо ви знайшли ці сторінки, значить правда нарешті повинна вийти на світло."

"Історію нашого роду було змінено."

"Навмисно."

У кімнаті стало тихо.

Селестіна нервово стиснула край столу.

— Хто це зробив?

Троянда перегорнула сторінку.

І завмерла.

Її обличчя зблідло.

— Ні...

— Що там?

— схвильовано запитала Елеонора.

Троянда повільно підняла очі.

У них був шок.

Справжній.

— Я не можу повірити...

— Кажи вже!

Троянда ковтнула.

І тихо промовила:

— Матвій Вальмор.

Усі застигли.

— Один із найшанованіших предків?

— здивувалася Розалія.

— Саме він.

У літописі Матвій завжди згадувався як мудрий хранитель роду.

Його портрет висів у головному залі.

Його слова цитували поколіннями.

Але записи говорили інше.

Троянда продовжила читати.

"Матвій наказав змінити літопис."

"Він боявся правди."

"І тому викреслив деякі імена."

"Змінив дати."

"Приховав цілу гілку родини."

Розалія зблідла.

— Але навіщо?

На наступній сторінці була відповідь.

"Він хотів урятувати рід від війни."

"Та разом із таємницею поховав правду."

Елеонора відчула сум.

Вона чекала побачити злочинця.

Монстра.

Але перед нею поставала інша картина.

Людина.

Яка боялася.

Яка зробила помилку.

Як роблять усі люди.

Селестіна тихо сказала:

— Виходить, навіть наші предки не були ідеальними.

— Ніхто не ідеальний.

— відповіла Троянда.

— Саме тому їхні історії справжні.

Вони читали до самого світанку.

На прихованих сторінках були імена.

Листи.

Спогади.

Люди, яких викреслили з історії.

І кожна нова сторінка робила рід Вальморів більшим.

Живішим.

Справжнішим.

Коли зійшло сонце, Елеонора закрила літопис.

Її очі були втомленими.

Але в душі вона відчувала дивне полегшення.

Правда більше не ховалася.

Навіть якщо вона була болючою.

На самому дні схованки лежав ще один лист.

Ніхто не помітив його раніше.

На конверті було написано лише два слова:

"Для Селестіни."

Усі здивовано подивилися один на одного.

Селестіна повільно взяла конверт.

Її руки тремтіли.

— Для мене?

Троянда кивнула.

— Схоже, так.

Селестіна дивилася на пожовклий папір.

І сама не розуміла, чому серце раптом почало битися швидше.

Наче відповідь на якесь дуже старе запитання була зовсім поруч.