Розділ 22

Минуло три дні після повернення з підземного ходу.

Осінь ставала дедалі холоднішою.

Над маєтком часто висів туман.

А троянди в саду починали скидати останні пелюстки.

Сестри майже не виходили з бібліотеки.

На столі лежав стародавній літопис Ліори Вальмор.

Той самий, який вони знайшли за дверима хранительки троянди.

— Я досі не можу повірити, що ми знайшли початок усієї історії, — сказала Розалія.

— А мені здається, що це тільки початок, — відповіла Троянда.

Елеонора мовчки перегортала сторінки.

І раптом щось випало з книги.

Маленький металевий предмет покотився по столу.

— Що це?

Селестіна підняла знахідку.

Це був медальйон.

Старовинний.

Срібний.

У формі троянди.

На звороті був напис:

"Для тієї, що пам'ятає."

Усі завмерли.

— Його тут не було.

— прошепотіла Елеонора.

Троянда обережно відкрила медальйон.

Усередині лежав складений клаптик паперу.

На ньому була намальована карта.

— Знову карта...

— застогнала Селестіна.

— Скільки ще карт залишили нам предки?

Усі засміялися.

Вперше за довгий час стало трохи легше.

Але сміх швидко змінився цікавістю.

Карта вела до старої частини саду.

Туди, де майже ніхто не ходив.

Наступного ранку вони вирушили на пошуки.

Туман стелився між деревами.

Листя шаруділо під ногами.

Маєток залишався позаду.

Коли вони дісталися старого дуба, карта закінчувалася.

— І що тепер?

— спитав Максим.

Андрій нахилився.

— Тут щось є.

Біля коріння дуба виднілася стара кам'яна плита.

На ній була вирізана троянда.

Уже знайомий знак.

Разом вони відсунули камінь.

Під ним була маленька ніша.

А всередині...

Дерев'яна скринька.

Вона була старою.

Дуже старою.

Елеонора затамувала подих.

Скринька відкрилася.

Усередині лежали листи.

Декілька фотографій.

І невеликий щоденник.

На обкладинці було написано:

"Щоденник Елеани Вальмор"

— Елеана?

— здивувалася Розалія.

— Ми ніколи не чули про неї.

Троянда швидко відкрила першу сторінку.

"Якщо ви знайшли цей запис..."

"Значить медальйон виконав своє призначення."

"Я була останньою хранителькою до Ліори."

"І якщо одного дня правда загубиться, цей медальйон повинен повернути її додому."

Селестіна повільно сіла на лавку.

— Вони всі думали наперед на кілька століть.

— Саме тому ми досі знаходимо їхні підказки.

— усміхнулася Троянда.

Далі в щоденнику була історія.

Не про війни.

Не про скарби.

Про людей.

Про страх.

Про кохання.

Про помилки.

Про те, як покоління Вальморів намагалися берегти пам'ять одне про одного.

Елеонора відчула дивне тепло.

Чим більше вони дізнавалися про предків, тим живішими ті ставали.

Вони вже не були просто іменами на папері.

Вони були людьми.

Справжніми.

Зі своїми мріями.

Сльозами.

Надіями.

На останній сторінці щоденника був ще один запис.

І саме він змусив усіх замовкнути.

"Остерігайтеся того, хто шукає архів."

"Він прийде тоді, коли правда буде майже розкрита."

"І він захоче забрати її собі."

Максим нахмурився.

— Мені це зовсім не подобається.

Андрій теж посерйознішав.

— Мені також.

Елеонора закрила щоденник.

Вітер раптом посилився.

Гілки дуба зашуміли над головами.

І чомусь усім стало тривожно.

Наче хтось уже спостерігав за ними.

Наче хтось знав про кожен їхній крок.

Троянда міцніше стиснула медальйон.

— Думаю...

— Ми не єдині, хто шукає правду.

Ніхто не відповів.

Бо всі подумали про одне й те саме.

Можливо, найбільша небезпека чекала не в минулому.

А в теперішньому.