Розділ 21

Підземний хід

Осінь остаточно вступила у свої права.

Холодний вітер кружляв опале листя навколо маєтку Вальморів.

Небо було сірим.

А повітря пахло дощем.

Минуло кілька днів після знахідки обручки Ізольди.

Усі думали про один і той самий запис:

"Шукайте перший будинок Вальморів."

Саме він не давав їм спокою.

Того ранку вони зібралися у бібліотеці.

На столі лежали старі карти.

Щоденники.

Копії родинних схем.

— Якщо перший будинок існував, він мав залишити сліди, — сказав Максим.

— А якщо його давно немає? — запитала Розалія.

— Тоді шукатимемо те, що залишилося під ним, — відповіла Троянда.

Елеонора уважно розглядала карту.

І раптом помітила дивний знак.

Маленьку троянду.

Намальовану в самому кутку.

— Дивіться.

Усі нахилилися ближче.

— Це не позначка будинку.

— Це щось інше, — сказала Селестіна.

Троянда порівняла карту з іншими записами.

І завмерла.

— Я знаю це місце.

— Де?

— Під старою оранжереєю.

Усі переглянулися.

Стара оранжерея стояла на краю території маєтку.

Напівзруйнована.

Покинута.

Навіть Матильда колись казала, що там дивно.

За годину вони вже були там.

Старе скло давно потріскалося.

Плющ обвив стіни.

Здавалося, ніби сама природа намагалася приховати це місце.

— І що тепер?

— спитав Андрій.

Троянда уважно оглянула підлогу.

І раптом помітила камінь із вирізаною трояндою.

— Ось.

Максим натиснув на нього.

Пролунав глухий звук.

І частина підлоги повільно відсунулася.

— Ви це бачили?!

— вигукнула Розалія.

Під ними відкрився темний прохід.

Старі кам'яні сходи йшли вниз.

Глибоко під землю.

Усі замовкли.

— Ну що...

— усміхнулася Селестіна.

— Назад дороги вже немає.

Вони запалили ліхтарі.

І почали спускатися.

Повітря ставало холоднішим.

Сходи здавалися нескінченними.

Лише через кілька хвилин вони досягли низу.

Перед ними простягнувся довгий кам'яний коридор.

На стінах були вирізані троянди.

Такі старі, що деякі майже стерлися.

— Скільки ж років цьому місцю?

— прошепотіла Елеонора.

— Дуже багато.

Вони йшли повільно.

Раптом Андрій освітив одну зі стін.

І всі завмерли.

Там був напис.

Старовинними літерами.

"Перший дім прихований нижче."

— Нижче?

— здивувався Максим.

— Ми вже під землею.

Але напис продовжувався.

"Лише нащадки знайдуть шлях."

Елеонора відчула дивне хвилювання.

Наче вони стояли на порозі найбільшої таємниці роду.

Попереду коридор різко повертав праворуч.

І саме звідти почувся дивний звук.

Тихий.

Ледь помітний.

Наче хтось зробив крок.

Усі завмерли.

— Ви чули?

— прошепотіла Розалія.

Крок.

Ще один.

А потім тиша.

Троянда міцніше стиснула ліхтар.

— Ми тут не самі...

У темряві щось блиснуло.

І на мить Елеонорі здалося, що вона побачила силует людини.

Але вже за секунду там нікого не було.

У темряві знову стало тихо.

Настільки тихо, що всі чули власне серцебиття.

— Мені це не подобається, — прошепотіла Розалія.

— Мені теж, — чесно відповіла Елеонора.

Троянда підняла ліхтар вище.

— Якщо ми зайшли так далеко, то повинні дізнатися правду.

Вони рушили вперед.

Коридор ставав дедалі вужчим.

Старе каміння вкривали тріщини.

Зі стелі зрідка падали краплі води.

А потім вони побачили їх.

Величезні двері.

Кам'яні.

Майже чорні від часу.

Посередині був вирізаний герб Вальморів.

Стара троянда.

Навколо неї перепліталися гілки.

— Це воно, — прошепотіла Троянда.

— Шістсот років...

— І ніхто сюди не заходив.

Максим обережно торкнувся дверей.

Пил піднявся у повітря.

— Відчиняємо?

Селестіна усміхнулася.

— А ти ще питаєш?

Усі разом натиснули.

Спочатку нічого не сталося.

Потім почувся важкий скрегіт.

І двері почали повільно відчинятися.

Перед ними відкрилася величезна кімната.

Ніхто не міг вимовити ні слова.

Вона була схожа на застиглий шматочок минулого.

Старі шафи.

Дерев'яний стіл.

Свічники.

Книги.

І все залишилося майже недоторканим.

Наче люди просто вийшли звідси вчора.

Елеонора повільно пройшла вперед.

Її погляд зупинився на стіні.

Там висів найбільший портрет з усіх, які вони бачили.

Невідомий чоловік.

Темне волосся.

Суворий погляд.

Під ним був напис:

Альбрехт Вальмор

1261–1328

Усі завмерли.

— Тринадцяте століття...

— прошепотіла Розалія.

— Це навіть раніше за Ізольду.

Троянда швидко відкрила одну з книг.

Сторінки були пожовклими.

Але текст зберігся.

На першій сторінці було написано:

"Тут починається справжня історія дому Вальмор."

Елеонора відчула мурашки по шкірі.

Селестіна сіла біля столу.

— Ми справді знайшли початок.

У цей момент Андрій помітив щось дивне.

На підлозі лежала невелика дерев'яна скринька.

Він підняв її.

Усередині була золота брошка у формі троянди.

А під нею лист.

Дуже старий.

Троянда обережно розгорнула його.

Почерк був незнайомим.

"Якщо ви читаєте це..."

"То наш рід пережив століття."

"Але пам'ятайте."

"Найбільша таємниця ще не знайдена."

Усі переглянулися.

— Що може бути більшою таємницею за все це?

— запитала Селестіна.

І саме тоді Елеонора помітила дещо на дальній стіні.

Ще одні двері.

Менші.

І над ними був напис.

Напис, від якого в усіх похололо всередині.