Розділ 20

Тінь минулого

Осінь ставала холоднішою.

Листя вкривало алеї Вальмору золотим килимом.

Після подій у каплиці білих троянд усі думали, що найважчі таємниці вже позаду.

Але вони помилялися.

Наступного ранку Троянда принесла ще одну знахідку.

Старий згорток.

Захований між сторінками щоденника Алісандри.

— Я знайшла це вночі.

Елеонора одразу сіла ближче.

На пожовклому папері стояла дата:

1507 рік.

— Це останній запис Алісандри...

Троянда обережно розгорнула документ.

Частину тексту було зашифровано.

Розалія довго вдивлялася у символи.

— Тут не просто шифр.

— Це родинний код.

Минуло кілька годин.

І нарешті останній рядок вдалося прочитати.

У кімнаті запанувала тиша.

Бо там було написано лише одне ім'я.

Ізольда Вальмор.

— Хто це?

— прошепотіла Селестіна.

Ніхто не знав.

А під ім'ям стояв запис:

"Її існування має бути забуте."

"Навіть нашими дітьми."

"Навіть нашими спадкоємцями."

Елеонора відчула, як по шкірі пробіг холодок.

— Що треба було зробити, щоб тебе приховували п'ятсот років?

Ніхто не знайшов відповіді.

Лише наприкінці документа був маленький додаток.

Не лист.

Не щоденник.

Рецепт.

Справжній рецепт молодшої сестри Алісандри.

На полях було написано:

"Для тих днів, коли серце сумує."

Ягідний десерт Алісандри Вальмор

250 г полуниці

200 г малини

2 столові ложки меду

жменя подрібнених горіхів

густі вершки або сметана

Полуницю та малину злегка розім'яти ложкою.

Додати мед.

Обережно перемішати.

Зверху викласти вершки.

Посипати горіхами.

Подавати охолодженим.

На полях Алісандра залишила запис:

"Якщо одного дня мене не стане, нехай хоча б цей смак нагадує, що навіть після суму в житті залишається солодкість."

Елеонора усміхнулася.

— Знаєте...

— Мені подобається ця Алісандра.

— Мені теж, — відповіла Троянда.

Але потім усі знову подивилися на загадкове ім'я.

Ізольда Вальмор.

Людина, яку приховували навіть від власних дітей.

І тепер саме вона ставала наступною великою таємницею роду.

Після кількох днів пошуків сестри знову повернулися до архівної кімнати.

Ім'я Ізольди не давало їм спокою.

— Має бути ще щось, — сказала Елеонора.

— Людину не викреслюють просто так.

Троянда кивнула.

— Особливо на п'ятсот років.

Розалія перебирала старі папки.

Селестіна відкривала одну шухляду за іншою.

Максим і Андрій оглядали старі полиці.

Раптом почувся голос Андрія.

— Знайшов!

Усі миттю підбігли.

За старою дерев'яною панеллю була схована вузька ніша.

Усередині лежав загорнутий у тканину предмет.

Троянда обережно розгорнула його.

І всі завмерли.

Перед ними був портрет.

Молода жінка.

Довге темне волосся.

Світлі очі.

Спокійний погляд.

Вона не виглядала суворою.

Навпаки.

У її очах було стільки доброти, що Елеонора відчула дивний сум.

Унизу картини золотими літерами було написано:

Леді Ізольда Вальмор

1389–1456

— Вона жила ще до Алісандри...

— прошепотіла Розалія.

— Майже за сто років до неї.

Поруч із портретом лежала маленька коробочка.

Стара.

Потемніла від часу.

Елеонора відкрила її.

Усередині лежала срібна обручка.

Незвичайна.

На внутрішньому боці був напис.

Троянда прочитала його вголос:

"Ізольда Вальмор та Едвард де Морвейн."

У кімнаті стало тихо.

— Морвейн?

— перепитала Селестіна.

— Це ж прізвище вже зустрічалося в наших записах.

Розалія швидко почала переглядати старі родоводи.

Через кілька хвилин вона зблідла.

— Ні...

— Що таке?

— Подивіться на дати.

Усі нахилилися над паперами.

І раптом зрозуміли.

Рід Вальмор не починався з тих людей, про яких вони читали весь цей час.

Вальмори були значно старшими.

Набагато старшими.

Деякі записи вказували на XIII століття.

— Виходить...

— почав Максим.

— Ми досліджували лише частину історії.

Троянда мовчки дивилася на обручку.

— Саме тому приховали Ізольду.

— Вона знала справжнє походження роду.

Елеонора відчула, як серце почало битися швидше.

Стільки місяців пошуків.

Стільки листів.

Стільки щоденників.

І тепер вони розуміли.

Усе це був лише початок.

На дні коробки лежав ще один аркуш.

Дуже старий.

Майже крихкий.

Троянда обережно розгорнула його.

Там було лише кілька рядків.

"Якщо ви знайшли мою обручку..."

"Значить настав час дізнатися правду."

"Шукайте перший будинок Вальморів."

"Там починається наша історія."

"І там похована причина, через яку мене наказали забути."

Елеонора підняла очі.

— Ми знову вирушаємо в дорогу.

Селестіна усміхнулася.

— А я вже сподівалася відпочити.

Усі тихо засміялися.

Після всіх сліз і таємниць цей сміх здавався особливо цінним.

За вікном падав жовтий лист.

Осінь продовжувалася.

А разом із нею продовжувалася історія Вальморів.

Історія, яка виявилася набагато давнішою, ніж будь-хто міг уявити.