Розділ 18

Зрада століття

Наступного ранку в маєтку панувала незвична тиша.

Після всіх відкриттів біля озера кожному хотілося трохи спокою.

Але Вальмори ніколи надовго не залишалися без таємниць.

Елеонора сиділа в бібліотеці й переглядала старі документи.

Поряд були Селестіна, Розалія, Троянда, Максим та Андрій.

— Сподіваюся, цього разу ми знайдемо щось просте, — зітхнула Селестіна.

— Після нашої родини слово "просте" можна викреслити зі словника, — усміхнувся Максим.

Усі засміялися.

Саме тоді з однієї книги випав старий конверт.

На ньому було написано:

"Не відкривати до настання часу."

— Це завжди поганий знак, — пробурмотіла Розалія.

Елеонора відкрила лист.

Перший рядок змусив усіх завмерти.

"Якщо ви читаєте це, значить настав час дізнатися про найбільшу зраду в історії нашого роду."

У кімнаті стало тихо.

— Починається, — прошепотіла Селестіна.

Лист належав молодій жінці на ім'я Ізабелла Вальмор.

Вона жила понад сто п'ятдесят років тому.

"Я кохала людину, яку мені заборонили кохати."

"Але це не було найбільшою трагедією."

"Найбільшою трагедією стала зрада людини, якій я довіряла найбільше."

Розалія підняла голову.

— Подруга?

— Або сестра, — тихо сказала Троянда.

Елеонора читала далі.

Історія була сумною.

Ізабелла покохала молодого художника на ім'я Даніель.

Він не мав титулу.

Не був багатим.

Але поруч із ним вона почувалася щасливою.

Вони мріяли про майбутнє.

Будували плани.

Писали листи.

Але про їхню таємницю дізналася людина, якій Ізабелла довіряла найбільше.

Її двоюрідна сестра Клара.

Клара обіцяла зберегти секрет.

А наступного дня розповіла про все родині.

Усі завмерли.

— Оце вже справжня зрада, — тихо сказав Андрій.

"Того дня я втратила не лише кохання."

"Я втратила людину, яку вважала рідною."

На кілька секунд запанувала тиша.

Максим задумливо дивився у вікно.

— Найгірше не коли тебе обманює ворог.

— А коли це робить той, кому ти довіряв, — закінчила Елеонора.

Усі мовчки погодилися.

Далі в листі були рядки, написані вже через багато років.

"Минув час."

"Я навчилася жити далі."

"Але зрозуміла одну річ."

"Образа може жити в серці роками."

"Та якщо її не відпустити, вона забере все світло."

Селестіна повільно закрила очі.

— Важкі слова.

— Але дуже правдиві, — відповіла Троянда.

Наприкінці листа була ще одна несподівана фраза.

"І якщо ви думаєте, що знаєте всю правду..."

"То знайдіть щоденник Клари."

"Бо моя історія — лише половина того, що сталося."

Елеонора повільно опустила лист.

— Отже...

— Отже, ми почули лише одну сторону, — відповів Максим.

Троянда кивнула.

— А це означає, що попереду нас чекає ще одна правда.

За вікном здійнявся осінній вітер.

Старі дерева зашелестіли листям.

Наче сам маєток попереджав їх.

Ця історія буде складнішою, ніж здається.

І десь серед старих архівів уже чекав щоденник Клари.

Той самий щоденник, який міг змінити все.

Дощ ішов майже весь день.

Краплі повільно стікали старими вікнами маєтку.

У бібліотеці було тепло.

Горів камін.

Але цього разу ніхто не жартував.

Усі думали про лист Ізабелли.

Про зраду.

Про Клару.

Про дівчину, яку понад сто років вважали винною.

Елеонора обережно поклала старий лист на стіл.

— Якщо чесно... я не знаю, що хочу знайти.

— Правду, — відповіла Троянда.

— А якщо правда виявиться ще гіршою?

Ніхто не відповів.

Минуло майже дві години пошуків.

Старі шафи.

Коробки.

Архіви.

Запилені книги.

І раптом Розалія скрикнула:

— Знайшла!

Усі миттєво обернулися.

На дні старої скрині лежав тонкий синій щоденник.

На обкладинці золотими літерами було написано:

"Клара Вальмор."

У кімнаті стало так тихо, що було чути потріскування вогню.

Елеонора повільно відкрила першу сторінку.

"Якщо хтось читає це, значить мене знову судять."

Селестіна здивовано підняла голову.

"І, можливо, вважають зрадницею."

"Я не прошу виправдання."

"Я лише хочу, щоб хтось почув мою сторону історії."

Елеонора продовжила читати.

Клара писала про Ізабеллу.

Не зі злістю.

Не з ненавистю.

А з любов'ю.

"Вона була для мене як сестра."

"Ми разом росли."

"Разом сміялися."

"Разом мріяли."

"І я любила її більше за будь-кого у світі."

Розалія тихо видихнула.

— Це зовсім не схоже на зрадницю.

Наступні сторінки були щасливими.

Дві дівчини.

Прогулянки.

Секрети.

Мрії про майбутнє.

А потім усе змінилося.

Клара написала:

"Того дня я випадково почула розмову."

"Язнала про Даніеля."

"І я була рада за Ізабеллу."

"Спочатку."

Елеонора завмерла.

"А потім я дізналася те, чого не знала вона."

Усі мовчки дивилися на сторінки.

"Даніель не був тим, за кого себе видавав."

Максим нахмурився.

— Що це означає?

Елеонора перегорнула сторінку.

"Я бачила листи."

"Бачила борги."

"Бачила документи."

"Він планував втекти."

"Із грошима родини."

Селестіна широко відкрила очі.

— Що?!

Розалія похитала головою.

— Ні...

— Це неможливо.

Але записи продовжувалися.

Клара намагалася поговорити з Ізабеллою.

Пояснити.

Попередити.

Та закохане серце не хотіло слухати.

"Вона сказала, що я заздрю."