Розділ 15

Родинна легенда

Минув тиждень.

У маєтку Вальморів нарешті стало тихіше.

Не було поспішних пошуків.

Не було нічних суперечок над старими документами.

Не було нових листів.

Вперше за довгий час усі могли просто відпочити.

За вікнами кружляло осіннє листя.

Жовте.

Помаранчеве.

Багряне.

Старий сад ніби повільно засинав перед зимою.

Селестіна сиділа біля каміна.

У руках вона тримала чашку гарячого чаю.

— Ви помітили, що майже всі наші предки були закохані? — раптом запитала вона.

Розалія засміялася.

— Або потрапляли в неприємності через кохання.

— Теж правда.

Елеонора саме переглядала кілька старих книг.

Раптом між сторінками однієї з них випав пожовклий аркуш.

— Дівчата...

— Що там?

— Схоже, це не документ.

Троянда підійшла ближче.

— А що тоді?

Елеонора прочитала заголовок.

— "Легенда про Срібну троянду".

У кімнаті стало тихо.

— Звучить красиво, — сказала Розалія.

— Або небезпечно, — додала Селестіна.

На аркуші було написано:

"Кожен рід має свою легенду."

"Але рід Вальморів має троянду."

"Кажуть, багато століть тому одна дівчина врятувала родину від загибелі."

"На знак вдячності їй подарували срібну троянду."

"І поки вона існує, пам'ять про рід не зникне."

Троянда усміхнулася.

— У нашій родині навіть легенди про троянди.

— Це вже нікого не дивує, — засміялася Розалія.

Але внизу сторінки був ще один запис.

Короткий.

Лише один рядок.

"Справжню Срібну троянду востаннє бачили у 1847 році."

Усмішки зникли.

— Зачекайте...

— прошепотіла Елеонора.

— Це означає, що вона існувала насправді.

Селестіна підняла брову.

— Тільки не кажіть, що нам знову доведеться щось шукати.

Троянда засміялася.

— Ми Вальмори.

Мені здається, це вже наша доля.

За вікном вітер струсив із дерев останнє листя.

А старий аркуш продовжував лежати на столі.

Наче чекав, коли хтось дочитає легенду до кінця.

Наступного дня дощ не припинявся.

Краплі тихо билися об старі вікна маєтку.

У бібліотеці було тепло.

На столі лежав аркуш із легендою про Срібну троянду.

Елеонора знову перечитувала кожен рядок.

Наче боялася пропустити щось важливе.

— Тут має бути продовження, — сказала вона.

— Легенди просто так не обриваються.

Селестіна підсунула до себе стару книгу.

— А якщо відповідь захована тут?

Книга була настільки старою, що її палітурка майже розсипалася.

На першій сторінці стояла дата.

1548 рік.

— Ого...

— прошепотіла Розалія.

— Це набагато старіше за Віолетту, Катерину і навіть Ліліанну.

Троянда обережно перегорнула кілька сторінок.

І раптом завмерла.

— Тут є ім'я.

— Яке?

Вона прочитала повільно.

— Мелісанда.

Усі замовкли.

— Дуже старовинне, — тихо сказала Елеонора.

Поруч було написано:

"Мелісанда Вальмор."

"Перша хранителька Срібної троянди."

Селестіна насупилася.

— Я жодного разу не бачила цього імені в родинних записах.

— Бо його викреслили, — відповіла Троянда.

Під записом були ще рядки.

"Мелісанда врятувала рід під час великої пожежі."

"Вона винесла родинні документи та Срібну троянду."

"Але після цього її ім'я наказали забути."

— Чому? — здивувалася Розалія.

Наступний рядок змусив усіх завмерти.

"Тому що вона відмовилася стати дружиною герцога."

— Знову кохання, — засміялася Селестіна.

— Здається, це сімейне.

Але далі було написано дещо інше.

"Вона обрала простого юнака."

"І за це була викреслена з історії."

Троянда сумно усміхнулася.

— Скільки жінок нашої родини втрачали все заради права обирати самостійно...

Елеонора продовжила читати.

"Перед смертю Мелісанда залишила слова для майбутніх поколінь."

"Не бійтеся бути собою."

"Навіть якщо через це вас забудуть."

"Бо правда завжди повертається додому."

У кімнаті стало тихо.

Навіть вітер за вікном ніби стих.

І тоді з книги випав маленький складений аркуш.

На ньому був намальований символ Срібної троянди.

А нижче — лише один рядок.

"Шукайте камінь під старим дубом."

Селестіна важко зітхнула.

— Ну звісно.

Щойно ми закінчили одну таємницю — почалася наступна.

Розалія засміялася.

— Принаймні тепер ми знаємо ім'я жінки, з якої все почалося.

Троянда обережно торкнулася сторінки.

— Мелісанда...

Сподіваюся, ми знайдемо твою історію до кінця.

За вікном кружляло осіннє листя.

А стара легенда поступово ставала реальністю.

Наступного ранку осінь зустріла їх прохолодним повітрям.

Золоте листя вкривало доріжки маєтку Вальморів.

Небо було ясним, а після кількох дощових днів сонце нарешті показалося з-за хмар.

— Отже, старий дуб, — сказала Селестіна, поправляючи шарф.

— Сподіваюся, цього разу ми знайдемо щось простіше за щоденники, листи й загублених родичів.

— Не мрій, — засміялася Розалія.

Елеонора тримала в руках записку Мелісанди.

Усього кілька слів.

"Шукайте камінь під старим дубом."

Дуб стояв на краю маєтку.

Величезний.

Могутній.

Напевно, він пам'ятав ще тих людей, про яких вони читали в архівах.

— Нічого собі, — прошепотіла Розалія.

— Йому, мабуть, кілька сотень років.

— Можливо, він ще Мелісанду бачив, — пожартувала Селестіна.

І саме тоді вони почули голоси.

— Вибачте!

Усі обернулися.

До них наближалися двоє хлопців.

Перший був високий, із темно-каштановим волоссям і сірими очима.