Розділ 13

Незнайомець у чорному  

Дорога додому минула тихо.

Лист Ліліани лежав на столі карети, але ніхто не поспішав його відкривати.

Кожен думав про щось своє.

Про Ліліану.

Про її вибір.

Про родину, яка виявилася набагато більшою, ніж вони могли уявити.

Коли вони повернулися до маєтку Вальморів, уже сутеніло.

Осінній вітер гойдав гілки старих дерев.

— Нарешті вдома, — видихнула Розалія.

Та раптом Себастьян зупинився.

— Ви це бачите?

Біля воріт стояла постать.

Висока.

Нерухома.

У чорному пальті.

Серце Елеонори пропустило удар.

— Це...

Селестіна теж зблідла.

— Незнайомець у чорному.

Той самий.

Людина, яку вони бачили раніше.

Людина, яка зникала щоразу, коли вони наближалися до правди.

Троянда повільно підійшла вперед.

— Хто ви?

Чоловік мовчав.

— Ви стежите за нами?

— Що вам потрібно?

Нарешті він заговорив.

— Ні.

Я вас охороняю.

Усі переглянулися.

— Охороняєте? — недовірливо перепитала Розалія.

— Від кого?

Чоловік подивився на старий маєток.

— Від правди, до якої ви ще не готові.

— Ми вже стільки всього дізналися, — сказала Елеонора.

— Нас важко здивувати.

Незнайомець ледь усміхнувся.

— Саме так думає кожен Вальмор.

Після цих слів він дістав із кишені старий конверт.

— Це було залишене для вас багато років тому.

— Від кого?

— Від Анастасії Вальмор.

Ім'я прозвучало так несподівано, що всі завмерли.

Саме про неї згадувала Ліліана у своєму останньому листі.

— Хто вона? — тихо запитала Селестіна.

Чоловік похитав головою.

— Відповідь у листі.

Він поклав конверт на кам'яний стіл біля входу.

А потім додав:

— Але коли ви його відкриєте, дороги назад уже не буде.

Вітер різко здійняв опале листя.

На мить усі відвернулися.

А коли знову подивилися вперед...

незнайомця вже не було.

Лише конверт залишився лежати на столі.

Елеонора обережно взяла його до рук.

На пожовклому папері було написано лише кілька слів:

"Для моїх нащадків."

І вперше за довгий час ніхто не наважився відкрити лист одразу.

Наступного ранку дощ тихо стукав у вікна маєтку.

На столі у вітальні лежав конверт, який залишив незнайомець у чорному.

Ніхто не поспішав його відкривати.

Наче всі відчували, що після цього історія знову зміниться.

— Добре, — нарешті сказала Розалія.

— Ми ж не будемо дивитися на нього весь день?

— Ні, — усміхнулася Селестіна.

— Але хвилюватися я не перестану.

Елеонора обережно відкрила конверт.

Всередині лежало кілька аркушів.

Перший починався словами:

"Мене звати Анастасія Вальмор."

У кімнаті стало тихо.

Елеонора почала читати вголос:

"Якщо цей лист потрапив до вас, значить, правда нарешті почала повертатися додому."

"Я народилася в родині Вальморів, але моє ім'я майже не згадується в архівах."

"Не тому, що я зникла."

"А тому, що мене попросили мовчати."

Селестіна насупилася.

— Знову хтось щось приховував.

— Схоже на нашу родину, — зітхнула Троянда.

Елеонора читала далі.

"Багато років я зберігала документи та листи тих, кого намагалися викреслити з історії."

"Я знала про Ліліану."

"Знала про Аврору."

"І знала про людину, яку всі вважали зниклою."

Усі завмерли.

— Про кого йдеться? — прошепотіла Розалія.

Елеонора перевернула сторінку.

Там була дата.

1887 рік.

А поруч ще одна.

1921 рік.

Себастьян одразу нахилився ближче.

— Це неможливо.

— Що таке?

— Якщо документи правильні...

то між цими подіями занадто багато років.

Троянда уважно дивилася на цифри.

— Ні.

Проблема не в роках.

— А в чому?

Троянда повільно показала на запис.

— Тут написано, що людина, про яку говорить Анастасія, була жива в обидві ці дати.

У кімнаті стало моторошно тихо.

— Але тоді їй було б...

— Дуже багато років, — закінчила Селестіна.

Елеонора продовжила читати.

"Якщо ви зараз читаєте цей лист, значить, ви вже зустрічали його."

"Він стежив за нашою родиною довгі роки."

"І робив це не через ненависть."

"А через обіцянку."

Усі переглянулися.

— Незнайомець у чорному, — тихо сказала Розалія.

На останній сторінці лежала стара фотографія.

На ній стояв молодий чоловік.

У темному пальті.

Той самий погляд.

Ті самі риси обличчя.

— Це він... — прошепотіла Елеонора.

На звороті фотографії був напис:

"Микола Блеквуд."

— Блеквуд? — здивувався Себастьян.

— Як Александр Блеквуд?

Троянда кивнула.

— Схоже, це його родич.

Елеонора дочитала останній рядок листа.

"Коли знайдете будинок біля старого озера, ви дізнаєтесь, чому він залишився поруч із нашою родиною."

Ніхто не говорив кілька хвилин.

Дощ продовжував стукати по склу.

Нарешті Селестіна порушила мовчання.

— Отже, ми знову кудись їдемо?

Розалія засміялася.

— А ти ще сумнівалася?

Навіть Троянда усміхнулася.

Та в глибині душі кожен із них відчував одне й те саме.

Відповідей ставало більше.

Але загадок — ще більше.

— То незнайомець у чорному справді нас охороняв?

— Виходить, так, — відповіла Троянда.

На останніх сторінках щоденника лежав складений документ.

Себастьян розгорнув його.

— Це родинна схема.

Усі одразу нахилилися ближче.

Спочатку все було знайомим.

Вальмори.

Аврора.

Віолетта.

Ліліана.

Анастасія.

Але в самому низу сторінки було ще одне ім'я.

І поруч стояв знак питання.

— Що це? — прошепотіла Селестіна.