Розділ 12

Бал у старому стилі

Осінь прийшла непомітно.

Сади навколо маєтку Вальморів більше не були яскраво-зеленими.

Листя стало золотим, мідним і багряним.

Вітер кружляв між деревами, ніби танцював власний повільний танець.

Одного ранку Троянда увійшла до їдальні з дивною усмішкою.

— У мене є пропозиція.

Селестіна насторожилася.

— Після твоїх пропозицій ми зазвичай знаходимо нову таємницю.

— Не цього разу.

— Точно?

— Майже.

Розалія засміялася.

— Кажи вже.

Троянда поклала на стіл старий конверт.

— Через три дні в сусідньому маєтку відбудеться осінній бал.

У старому стилі.

— Бал? — здивувалася Елеонора.

— Справжній?

— Так.

З музикою.

Свічками.

Старовинними сукнями.

І танцями.

На кілька секунд усі забули про щоденники.

Про архіви.

Про сімейні таємниці.

— Нарешті щось нормальне, — видихнула Розалія.

— Я підтримую, — погодилася Селестіна.

Того ж дня почалася підготовка.

У шафах знайшли старі сукні.

Не надто пишні.

Але красиві.

Елеонора обрала темно-синю сукню.

Селестіна — бордову.

Розалія — ніжно-золоту.

Троянда дивилася на них і усміхалася.

— Знаєте...

Ви нагадуєте мені родину.

Настала тиша.

І чомусь ці слова зігріли більше за чай.

Увечері вони сиділи біля каміна.

Без документів.

Без пошуків.

Без загадок.

Просто разом.

Селестіна дивилася на вогонь.

— Мені подобається осінь.

— Чому?

— Вона чесна.

Не намагається бути літом.

Не прикидається весною.

Просто є собою.

Елеонора усміхнулася.

— Це гарно сказано.

За вікном тихо падав листопад.

А вперше за довгий час у старому маєтку панував спокій.

Ніхто з них ще не знав, що на осінньому балу вони почують ім'я Ліліани Вальмор знову.

І що одна випадкова розмова змусить їх повернутися до пошуків набагато швидше, ніж вони планували.

Осінній бал проходив у старовинному маєтку за кілька кілометрів від Вальморів.

Велика зала сяяла світлом сотень свічок.

Під стелею висіли кришталеві люстри.

Звідусіль лунав сміх.

Грала жива музика.

— Тепер я розумію, чому люди любили бали, — захоплено сказала Розалія.

— Тому що тут немає архівів? — пожартувала Селестіна.

— Саме тому.

Елеонора засміялася.

Вперше за довгий час вони почувалися звичайними дівчатами.

Не мисливицями за родинними таємницями.

Незабаром почалися танці.

Музиканти заграли повільний вальс.

— Ходімо, — сказала Селестіна.

— Я не вмію.

— Навчишся.

За кілька хвилин усі вже кружляли серед інших гостей.

Сукні плавно рухалися в такт музиці.

За вікнами падав осінній дощ.

А всередині було тепло й затишно.

Троянда сиділа біля столу та спостерігала за ними.

На її обличчі з'явилася усмішка.

— Вони такі молоді, — тихо сказала вона.

— І це добре, — відповів Себастьян.

Коли музика закінчилася, гості почали повертатися до столів.

У центр зали вийшов літній чоловік.

Сивий.

Високий.

Із тростиною в руках.

— Пан Теодор, — пошепки сказав хтось.

— Він місцевий історик.

У залі поступово стало тихо.

— Друзі, — почав чоловік.

— Осінні бали існують не лише для танців.

Вони існують для того, щоб пам'ятати історію.

Гості уважно слухали.

— У кожного маєтку є свої легенди.

Є така історія й у цих місцях.

Елеонора насторожилася.

— Зараз буде цікаво.

— Дуже сподіваюся, що ні, — зітхнула Розалія.

Чоловік продовжив:

— Багато років тому неподалік звідси стояв будинок на пагорбі.

Сестри різко переглянулися.

— Будинок на пагорбі? — прошепотіла Селестіна.

Троянда повільно підняла голову.

— Це не може бути випадковістю.

— У тому будинку жила молода жінка.

Її ім'я майже зникло з історії.

Але старі люди ще пам'ятають його.

У залі стало зовсім тихо.

— Її звали Ліліана Вальмор.

Елеонора мало не впустила келих.

— Знову вона.

Теодор подивився на гостей.

— Кажуть, вона була доброю.

Розумною.

І дуже впертою.

Кілька людей усміхнулися.

— Схоже на тебе, — прошепотіла Розалія до Елеонори.

— Особливо вперта.

Елеонора легенько штовхнула її ліктем.

— Але одного дня Ліліана зникла з усіх записів.

Наче її ніколи не існувало.

І ніхто так і не пояснив чому.

Троянда міцніше стиснула край стола.

— Він знає більше.

І саме в цей момент літній історик подивився прямо на їхній стіл.

Наче впізнав їх.

Наче давно чекав цієї зустрічі.

А потім сказав слова, від яких усі завмерли.

— І якщо серед гостей сьогодні є нащадки Вальморів...

то їм варто знати:

Ліліана не зникла.

Вона залишила після себе спадщину.

І ця спадщина досі чекає на своїх спадкоємців.

У залі пролунав здивований шепіт.

А сестри зрозуміли, що їхній спокійний вечір закінчився.

Бал закінчився далеко за північ.

Гості поступово розходилися.

Музика стихла.

У залі залишилися лише кілька людей.

Сестри не поспішали додому.

Вони чекали.

Пан Теодор сидів біля каміна й розглядав стару книгу.

— Пане Теодоре, — несміливо звернулася Елеонора.

— Можна з вами поговорити?

Літній чоловік усміхнувся.

— Я так і знав, що ви підійдете.

— Ви знали?

— Після того, як почув ваше прізвище.

Так.

Селестіна одразу перейшла до справи.

— Звідки ви знаєте про Ліліану Вальмор?

Теодор мовчав кілька секунд.

Наче вирішував, чи варто розповідати.

— Тому що багато років тому я бачив її щоденник.

Усі завмерли.

— Справжній? — прошепотіла Розалія.

— Так.

Навіть Троянда виглядала здивованою.