Розділ 11

Загублена спадкоємиця

Минув місяць.

Після всіх подій у маєтку Вальморів нарешті стало тихо.

Не було старих листів.

Не було нових таємниць.

Не було нічних пошуків у архівах.

І вперше за довгий час це було приємно.

У великій вітальні пахло чаєм і свіжою випічкою.

Розалія сиділа на дивані з книгою.

Селестіна переглядала старі фотографії.

Елеонора щось записувала у свій блокнот.

Троянда сиділа поруч біля вікна.

Вона вже не здавалася чужою.

За цей місяць усі звикли до неї.

Раптом Розалія підняла голову.

— Трояндо.

Можна питання?

— Звісно.

— Як ми маємо тебе називати?

— У сенсі?

— Ну...

Бабусе?

Тітонько?

Пані Трояндо?

На секунду запала тиша.

А потім усі почали сміятися.

Навіть Троянда.

— Я ще не настільки стара.

— То добре, — серйозно сказала Розалія.

— Бо я не готова називати когось бабусею.

Селестіна ледь не вдавилася чаєм від сміху.

Троянда похитала головою.

— Називайте мене просто Троянда.

Так буде найкраще.

— Домовились, Трояндо, — усміхнулася Елеонора.

У кімнаті знову запанував спокій.

Та тривав він недовго.

У двері постукали.

Себастьян зайшов до вітальні.

У руках він тримав невелику коробку.

— Сподіваюся, ви сумували за таємницями.

— Ні! — одночасно вигукнули всі троє сестер.

Себастьян засміявся.

— Погана новина.

Вони знову знайшли вас.

Він поставив коробку на стіл.

— Що це?

— Знайшли сьогодні під час ремонту північного крила.

Елеонора одразу насторожилася.

— Знову архів?

— Гірше.

— Що може бути гірше архіву?

— Архів, про який ніхто не знав.

Розалія застогнала.

Коробка була невеликою.

Усередині лежав один-єдиний записник.

Темно-зелений.

На обкладинці не було імені.

Лише золоті літери.

"Для спадкоємиці."

Усі переглянулися.

— Для якої саме? — тихо запитала Селестіна.

Елеонора відкрила першу сторінку.

І завмерла.

Там був запис.

"Якщо цей щоденник знайшли, значить історія Віолетти вже відома."

"Але моя історія тільки починається."

Нижче стояло ім'я.

Ім'я, якого ніхто з них раніше не бачив.

Аделіна Вальмор.

У кімнаті запала тиша.

— Хто це? — прошепотіла Розалія.

Себастьян повільно похитав головою.

— Саме це нам і належить з'ясувати.

А внизу сторінки був ще один рядок.

"Мене викреслили з історії родини."

"Але я вижила."

У кімнаті стало тихо.

Елеонора не відводила погляду від сторінки.

— Трояндо...

Хто така Аделіна Вальмор?

Троянда важко зітхнула.

Наче багато років не хотіла згадувати це ім'я.

— Це минуле.

— Дуже змістовно, — пробурмотіла Розалія.

Троянда ледь усміхнулася.

— Вам краще дізнатися все не від мене.

А від неї самої.

Вона поклала руку на щоденник.

— Аделіна теж була спадкоємицею.

Такою самою, як колись Віолетта.

Селестіна нахмурилася.

— Що з нею сталося?

Троянда мовчала кілька секунд.

— Її історія почалася з кохання.

І майже ним же закінчилася.

Елеонора перегорнула сторінку.

На пожовклому папері з'явився рівний почерк.

"Мене звати Аделіна Вальмор."

"Якщо ви читаєте ці рядки, значить моя історія нарешті комусь стала потрібною."

"У нашій родині вже була одна історія кохання, яка стала початком війни між родинами."

"Я знала про Віолетту."

"Я знала про її біль."

"І все одно повторила її помилку."

Розалія повільно опустила чашку на стіл.

— О ні...

Леон читав далі.

"Я закохалася в молодого чоловіка."

"Він був добрим."

"Розумним."

"І дивився на світ так, ніби в ньому ще залишалося місце для дива."

Селестіна сумно посміхнулася.

"Але була одна проблема."

"Він кохав не мене."

У кімнаті стало ще тихіше.

"Він кохав мою сестру."

Елеонора завмерла.

"Я мовчала."

"Посміхалася."

"Робила вигляд, що все добре."

"Але всередині мене росли образа і ревнощі."

Троянда опустила очі.

Наче знала продовження напам'ять.

"Одного дня їх розлучили."

"Його віддали до іншої родини."

"А мою сестру змусили вийти заміж за іншого чоловіка."

"Усі думали, що це кінець історії."

"Але саме тоді все тільки почалося."

Розалія прошепотіла:

— Це звучить погано.

— Думаю, далі буде ще гірше, — тихо відповів Себастьян.

Леон перевернув сторінку.

І всі побачили наступний запис.

"Того дня я зробила вибір."

"І цей вибір змінив долю всієї родини Вальмор."

На цьому сторінка закінчувалася.

Елеонора повільно закрила щоденник.

— Мені вже не подобається, куди веде ця історія.

— А мені навпаки, — сказала Розалія.

— Тепер я точно хочу знати, що сталося.

За вікном починався дощ.

А в старому маєтку Вальморів народжувалася ще одна таємниця.

Наступного ранку дощ усе ще стукав у вікна маєтку.

На столі лежав відкритий щоденник Аделіни.

Наче чекав, поки його дочитають.

Елеонора першою відкрила наступну сторінку.

Почерк був рівним і красивим.

"Якщо ви дочитали до цього місця, значить настав час розповісти правду."

"Мені було дев'ятнадцять років."

"Я була молодою."

"Дурною."

"І вперше в житті закоханою."

Селестіна мовчки слухала.

"Але перш ніж говорити про кохання, я хочу розповісти про інше."

"Про квіти."

Розалія здивовано кліпнула.