Розділ 8

Таємний ключ

Ранок у маєтку Вальморів почався незвично спокійно.

Сонце освітлювало старі коридори.

У кухні пахло свіжим хлібом.

А в їдальні вже чекав сніданок.

Розалія першою сіла за стіл.

— Якщо сьогодні нас знову хтось переслідуватиме, то я хочу хоча б добре поснідати.

Селестіна засміялася.

— Дуже мудре рішення.

Елеонора розгорнула карту.

Ту саму.

Яка вела до покинутого маєтку.

Себастьян уважно дивився на неї.

— Колись цей будинок належав родині Морвейн.

— Тій самій?

— Так.

Саме там усе почалося.

У кімнаті стало тихо.

Через кілька годин екіпаж уже рухався старою дорогою.

Ліс ставав густішим.

Будинки траплялися дедалі рідше.

Нарешті серед дерев з'явився маєток.

Великий.

Сірий.

Занедбаний.

Колись він був красивим.

Але тепер виглядав покинутим і самотнім.

— Невже тут хтось жив?

— Сто років тому — так, — відповів Леон.

Головні двері були прочинені.

Наче чекали на гостей.

Усередині все вкривав пил.

На стінах висіли старі картини.

Деякі рами були порожні.

Елеонора повільно йшла коридором.

І раптом зупинилася.

— Подивіться.

На стіні висів великий портрет чоловіка.

Під ним був напис:

Артур Морвейн.

— Засновник родини, — тихо сказав Леон.

Під портретом стояв старий письмовий стіл.

Елеонора висунула шухляду.

Порожньо.

Другу.

Порожньо.

Але третя не відкривалася.

— Замкнена.

Себастьян нахилився ближче.

І раптом помітив маленький отвір.

— Тут має бути ключ.

— І де ми його знайдемо?

— Хороше питання.

Селестіна почала оглядати кімнату.

І раптом помітила дивну книгу на полиці.

Вона стояла навпаки.

Єдина серед сотень інших.

— Дивно.

Дівчина потягнула книгу.

Почувся клац.

Частина полиці відсунулася.

Розалія аж підскочила.

— Добре, я забираю свої слова про спокійну подорож.

За полицею була маленька схованка.

А в ній лежав старий металевий ключ.

На ньому були вигравірувані літери:

А. М.

— Артур Морвейн.

Елеонора обережно взяла ключ.

— Схоже, ми знайшли те, що шукали.

Ключ легко повернувся в замку шухляди.

Усі затамували подих.

Шухляда повільно відкрилася.

А всередині лежав товстий конверт.

Із написом:

«Відкрити лише тоді, коли правда стане важливішою за гордість.»

Сестри переглянулися.

Вони розуміли.

Ще одна таємниця чекала на них.

І, можливо, саме вона пояснить, чому дві родини ворогували понад століття.

У старому кабінеті запанувала тиша.

Лише пил кружляв у променях сонця, що пробивалися крізь високі вікна.

На столі лежав конверт.

Пожовклий від часу.

Запечатаний понад сто років тому.

Елеонора обережно провела пальцями по паперу.

— Готові?

Розалія нервово усміхнулася.

— Ні.

— Я теж, — зізналася Селестіна.

Себастьян мовчки кивнув.

Тоді Елеонора відкрила конверт.

Усередині лежало кілька документів.

І лист.

Перші рядки були написані красивим почерком.

"Тому, хто знайде ці папери."

"Якщо ви читаєте це, значить наша родина так і не змогла виправити свою найбільшу помилку."

Елеонора читала далі.

І з кожним рядком її очі ставали все більшими.

— Це неможливо...

— Що там? — не витримала Розалія.

Елеонора підняла голову.

— Вальмори й Равенкрофти ніколи не починали війну через землю.

Усі завмерли.

— Що?

— І не через гроші.

Селестіна здивовано кліпнула.

— Але ж нам завжди так розповідали.

— Це була брехня.

Елеонора показала лист.

— Усе почалося через одну людину.

У кімнаті стало тихо.

— Через кого?

Елеонора прочитала наступний рядок.

"Усе почалося через кохання."

Розалія повільно сіла в крісло.

— О ні.

— Що?

— У нашій родині всі проблеми починаються через кохання.

Навіть Себастьян посміхнувся.

Лист продовжував історію.

Багато років тому молодий спадкоємець Равенкрофтів закохався у дівчину з родини Вальморів.

Вони хотіли одружитися.

Але обидві родини були проти.

Через гордість.

Через старі правила.

Через страх втратити вплив.

Закоханих розлучили.

А через кілька років ця історія перетворилася на ворожнечу між двома родами.

— Вони зруйнували життя людей через власну впертість...

— На жаль, таке траплялося часто, — тихо сказав Леон.

Елеонора перегортала документи далі.

І раптом побачила знайоме ім'я.

Віолетта Вальмор.

— Зачекайте.

Вона тут згадується.

Усі одразу підійшли ближче.

У документі було написано, що Віолетта першою спробувала примирити родини.

Вона збирала листи.

Шукала документи.

Намагалася довести, що справжня причина конфлікту давно втратила сенс.

— Тобто вона хотіла все виправити?

— Саме так, — відповів Себастьян.

Під документами лежав ще один аркуш.

Старий.

Пошарпаний.

На ньому був записаний уривок із щоденника Віолетти.

"Я втомилася від ненависті."

"Я втомилася бачити, як люди сваряться через помилки своїх предків."

"Колись правда повинна перемогти."

У кімнаті запанувала тиша.

Елеонора обережно склала лист.

Вона раптом відчула, що починає розуміти Віолетту.

Можливо, більше, ніж будь-хто інший.

Але серед документів залишився ще один нерозгорнутий згорток.

Найтовщий.

Найстаріший.

На ньому був напис:

«Особисті листи Віолетти. Не читати без потреби.»

Розалія подивилася на напис.

Потім на сестер.

— Ну що ж...

Мені здається, потреба в нас якраз є.