Розділ 7

Портрет у коридорі

Ранок у маєтку Вальморів настав тихим.

Після нічної грози повітря стало свіжим.

Сонячні промені пробивалися крізь високі вікна старовинного будинку.

Здавалося, ніби сам маєток нарешті зміг видихнути.

Але сестри знали.

Справжні відповіді ще попереду.

Елеонора прокинулася раніше за всіх.

Сон не йшов до неї майже всю ніч.

Перед очима знову й знову з'являлися листи Віолетти.

Слова Адріана.

І загадка кам'яної троянди.

Вона вийшла зі своєї кімнати.

Старий коридор був порожнім.

Лише ранкове світло ковзало по підлозі.

І тоді вона побачила його.

Портрет.

Величезний.

У золотій рамі.

Він висів тут завжди.

Стільки, скільки вона себе пам'ятала.

Але сьогодні щось було не так.

Елеонора повільно наблизилася.

На портреті була молода жінка.

Світле волосся.

Сірі очі.

Ніжна усмішка.

Віолетта Вальмор.

— Дивно...

Пробурмотіла Елеонора.

Учора їй здавалося, що портрет виглядав трохи інакше.

Наче щось змінилося.

Наче художник домалював деталь, якої раніше не було.

— Ти теж це бачиш?

Голос Розалії змусив її здригнутися.

— Що?

— Медальйон.

Елеонора подивилася уважніше.

І справді.

На шиї Віолетти був намальований медальйон із трояндою.

Але вони ніколи раніше не звертали на нього уваги.

Ніколи.

До коридору вийшла Селестіна.

Сонна.

З чашкою чаю в руках.

— Чому ви стоїте біля портрета?

— Подивись.

Селестіна підійшла ближче.

І раптом її обличчя змінилося.

— Зачекайте...

— Що?

Вона показала пальцем на нижній кут картини.

Там був напис.

Майже стертий.

"Правда дивиться на вас щодня."

Усі троє переглянулися.

— Цього напису тут не було.

— Не було.

— Я впевнена.

Раптом за їхніми спинами почувся голос.

— Бо він відкривається лише тим, хто знає, що шукати.

Сестри обернулися.

У дверях стояв Себастьян.

— Що це означає?

— Колись портрети Вальморів приховували таємні послання.

— Ти жартуєш?

— На жаль, ні.

Він підійшов до картини.

Провів рукою по рамі.

І раптом почувся тихий клац.

Рама ледь відсунулася від стіни.

Розалія ахнула.

— Я знала!

Я знала, що у вашій родині не може бути нормальних портретів!

За картиною ховалася невелика ніша.

А в ній лежав старий згорток.

Елеонора обережно дістала його.

Розгорнула тканину.

І побачила маленький ключ.

З кам'яною трояндою на ручці.

Селестіна завмерла.

— Кам'яна троянда...

— Той самий символ зі склепу.

Себастьян повільно кивнув.

— Схоже, Адріан залишив нам дорогу до своєї сповіді.

Елеонора міцно стиснула ключ.

І відчула дивне хвилювання.

Бо вона розуміла:

сьогодні вони нарешті відкриють двері, які були зачинені понад сто років.

Ранок був похмурим.

Над маєтком Вальморів висів густий туман.

Наче сама природа не хотіла відкривати таємниці, які спали понад сто років.

Сестри мовчки йшли старою стежкою.

Попереду крокував Себастьян.

Позаду залишався маєток.

Попереду їх чекав родинний склеп.

— Мені це не подобається, — прошепотіла Розалія.

— Ти це кажеш щоразу, — усміхнулася Селестіна.

— І щоразу маю рацію.

Елеонора міцно стискала ключ із трояндою.

Той самий ключ, який вони знайшли за портретом Віолетти.

Нарешті крізь туман проступили обриси старої будівлі.

Кам'яної.

Похмурої.

Майже забутої.

Родинний склеп Вальморів.

Над входом була вирізьблена троянда.

Кам'яна.

Така сама, як на ключі.

Себастьян зупинився.

— Ми прийшли.

Елеонора зробила крок уперед.

Ключ легко увійшов у старий замок.

Почувся глухий клац.

Двері відчинилися.

Всередині було холодно.

Незвично холодно.

Наче час тут зупинився.

У центрі склепу стояла велика кам'яна троянда.

Самотня.

Сіра.

Старовинна.

— Це вона, — тихо сказав Себастьян.

Елеонора наблизилася.

На пелюстках були викарбувані слова.

«Правда живе довше за страх.»

Селестіна провела рукою по напису.

І раптом почулася вібрація.

Ледь помітна.

Кам'яна троянда почала рухатися.

— Ви це бачите?!

— Бачимо!

Пелюстки повільно розсунулися.

І відкрили невелику схованку.

Усередині лежала стара шкіряна книга.

Золотими літерами на обкладинці було написано:

«Сповідь Адріана»

Усі завмерли.

Себастьян закрив очі.

Наче чекав цього моменту багато років.

Елеонора відкрила книгу.

Перші сторінки були пожовклими.

Але почерк залишався чітким.

Вона почала читати.

"Якщо ви тримаєте цю книгу, значить правда нарешті знайшла шлях до світла."

"Мене звали Адріан."

"Але це лише частина історії."

"Я все життя вважав себе Вальмором."

"Та одного дня дізнався, що моя кров належить іншій родині."

Розалія затамувала подих.

"Я боявся."

"Боявся втратити сім'ю."

"Боявся правди."

"Та найбільше я боявся того, що станеться, якщо Морвейни знайдуть те, що приховала Віолетта."

Елеонора перегорнула сторінку.

І завмерла.

Між сторінками була карта.

Ще одна.

Але цього разу вона вела далеко за межі маєтку.

До місця, якого не було на жодній сучасній карті.

Унизу стояв напис.

«Остання таємниця Віолетти.»

Сестри переглянулися.

Вони думали, що майже все дізналися.

Але правда лише починалася.

Після повернення зі склепу всі були виснажені.

Елеонора першою сіла в крісло біля каміна.

— Я більше не можу.