Розділ 6

Незнайоме ім'яСповідь Равенкрофта

У таємній кімнаті запанувала тиша.

Себастьян стояв біля столу.

Світло свічок падало на його обличчя.

А три сестри Вальмор дивилися на нього з недовірою.

Першою не витримала Елеонора.

Вона різко підвелася.

— При чому тут ми?

Її голос луною розлетівся кімнатою.

— Ми просто хотіли зрозуміти історію своєї родини!

— Ми не просили ніяких пророцтв!

— Не просили привидів!

— Не просили чужих таємниць!

Розалія здивовано подивилася на сестру.

Вона рідко бачила Елеонору такою сердитою.

Себастьян подивився на трьох сестер.

Його погляд був серйозним.

Незвично серйозним.

Наче він довго приховував щось важливе.

— Ви хочете знати правду?

— Так, — відповіла Елеонора.

— Усю.

Без винятків.

Себастьян повільно кивнув.

— Тоді запам'ятайте одну річ.

Він зробив паузу.

А потім тихо сказав:

— Краще гірка правда, ніж солодка брехня.

У кімнаті стало тихо.

Навіть вітер за старими стінами ніби завмер.

— Саме це колись сказала Віолетта.

— Перед втечею?

— Так.

Усі навколо хотіли приховати правду.

Одні — через страх.

Інші — через жадібність.

Але вона відмовилася мовчати.

Елеонора слухала мовчки.

Чомусь ці слова зачепили її найбільше.

— Віолетта дізналася, що Морвейни підробляли документи.

— Які документи? — запитала Селестіна.

— Документи про спадщину.

Про землі.

Про заповіт Вальморів.

Розалія широко розплющила очі.

— Тобто весь конфлікт був через гроші?

Себастьян похитав головою.

— Ні.

Гроші були лише початком.

Він відкрив стару книгу.

І показав пожовклу сторінку.

На ній було написане ім'я.

Ім'я, якого сестри ніколи раніше не бачили.

Люціан Морвейн.

— Він був головою родини.

— І що він зробив?

— Він боявся правди.

Боявся, що Віолетта все розповість.

Тому почав полювання на всі записи.

На листи.

На щоденники.

На будь-які докази.

Елеонора повільно сіла.

Раптом усе почало складатися докупи.

Підроблені книги.

Зниклі сторінки.

Приховані архіви.

Таємні кімнати.

— Тому Віолетта сховала щоденник...

— Саме так.

— І тому її донька продовжила берегти таємницю.

— Так.

У цей момент нагорі пролунав ще один удар.

Набагато ближче.

Наче двері каплиці відчинилися.

Розалія здригнулася.

— Вони вже тут.

Себастьян різко підняв голову.

І вперше в його очах з'явилася тривога.

— Є ще дещо.

— Що?

Він подивився на Елеонору.

Саме на неї.

— Віолетта залишила останнє послання.

Не для всіх.

Для старшої спадкоємиці.

Для Елеонори.

— Для мене?

— Так.

І якщо воно досі там...

То сьогодні ми нарешті дізнаємося, що Віолетта приховувала понад сто років.

За дверима підземного архіву почулися чужі кроки.

Повільні.

Впевнені.

І хтось невідомий промовив:

— Я знаю, що ви там.

Сестри завмерли.

А Себастьян лише прошепотів:

— Запізнилися...

Вони вже знайшли нас.

Чужі кроки ставали дедалі ближчими.

Елеонора міцніше притиснула до себе листи Віолетти.

Розалія нервово озиралася.

Селестіна стояла біля старих дверей архіву.

А Себастьян похмуро дивився в темряву проходу.

Раптом двері різко відчинилися.

На порозі з'явилися троє чоловіків у темних плащах.

Попереду стояв високий чоловік із холодним поглядом.

— Нарешті ми вас знайшли.

— Морвейни? — запитала Елеонора.

Чоловік усміхнувся.

Але його усмішка була неприємною.

— Розумна дівчина.

Розалія відступила на крок.

— Чого ви хочете?

— Те, що належить нам.

Листи.

Щоденники.

Заповіт.

Усе.

Себастьян став перед сестрами.

— Ви нічого не отримаєте.

— Ти все ще заважаєш, Равенкрофте?

— І буду заважати.

Напруга в кімнаті ставала нестерпною.

Здавалося, ще мить — і почнеться бійка.

І саме тоді...

Згори почувся знайомий голос.

— Панно Елеоноро!

Усі здивовано підняли голови.

Потім пролунав ще один голос.

— За мною!

А потім ще.

І ще.

І ще.

Сходами вниз почали спускатися люди.

Першим був містер Генрі.

Старий дворецький.

За ним ішов садівник Томас.

Потім кухарка місіс Агнес.

Покоївки.

Конюхи.

Сторож.

Усі працівники маєтку Вальмор.

Елеонора не могла повірити своїм очам.

— Ви...

Генрі усміхнувся.

— Ви справді думали, що ми залишимо вас самих?

Місіс Агнес грізно подивилася на непроханих гостей.

— Ці дівчата виросли на наших очах.

— І ми не дозволимо їх скривдити.

Садівник Томас підкотив рукави.

— А тепер я раджу вам забиратися звідси.

Поки ми чемні.

Морвейни явно не очікували такого.

Вони переглянулися.

Їхня впевненість почала зникати.

— Це ще не кінець, — прошипів їхній ватажок.

— Можливо, — відповів Генрі.

— Але сьогодні ви програли.

За кілька хвилин непрохані гості були змушені відступити.

Двері каплиці зачинилися за ними.

І вперше за довгий час усі змогли спокійно видихнути.

У кімнаті запанувала тиша.

Тепла.

Майже домашня.

Елеонора подивилася на слуг.

На людей, які багато років берегли маєток.

Його історію.

Його таємниці.

— Дякую вам.

Генрі лише лагідно усміхнувся.

— Родина — це не тільки кров, панно Елеоноро.

Іноді родина — це люди, які залишаються поруч.

На очах Розалії блиснули сльози.

Селестіна мовчки кивнула.

А Себастьян вперше за весь вечір усміхнувся.

Та коли всі вже збиралися йти до маєтку, Елеонора помітила дещо дивне.