Розділ 5

Старий щоденник

Наступного ранку маєток Вальмор прокинувся під шум дощу.

Небо було затягнуте сірими хмарами.

Старі вежі губилися в тумані.

Здавалося, ніби весь світ навколо завмер.

Чекав.

Так само, як чекали сестри.

Елеонора прокинулася першою.

Лист Віолетти лежав на її столі.

Вона перечитала рядок уже, мабуть, у сотий раз:

"Шукайте там, де вперше розквітла зимова троянда."

Ці слова не давали їй спокою.

Щось у них було.

Щось важливе.

За сніданком усі троє виглядали втомленими.

— Мені наснився дивний сон, — сказала Розалія.

— Знову про Віолетту? — запитала Селестіна.

— Так.

— Мені теж.

Елеонора підняла голову.

— І мені.

Сестри мовчки переглянулися.

Уперше це справді налякало їх.

Після сніданку до їдальні зайшов містер Генрі.

У руках він тримав загорнутий у темну тканину предмет.

Старий дворецький виглядав схвильованим.

— Панно, думаю, це належить вам.

— Що це? — здивувалася Елеонора.

— Сьогодні вранці садівник Томас знайшов це в старій теплиці.

У тій частині саду, де колись росли зимові троянди.

Серце Елеонори пропустило удар.

— Зимові троянди...

Вона швидко зняла тканину.

Під нею лежала книга.

Стара.

Дуже стара.

Шкіряна обкладинка потріскалася від часу.

Кути були потерті.

А посередині золотими літерами було написано:

"Щоденник Елеонори Вальмор"

Розалія різко підвелася.

— Елеонори?

Селестіна зблідла.

— Тієї самої доньки Віолетти?

Містер Генрі мовчки кивнув.

На кілька секунд у кімнаті запанувала абсолютна тиша.

Ніхто не наважувався торкнутися щоденника.

Наче він був живим.

Наче зберігав не просто записи.

А чиєсь життя.

Чиюсь долю.

Елеонора повільно відкрила першу сторінку.

Усередині був знайомий почерк.

Але не Віолетти.

Інший.

Молодший.

Невпевнений.

Перший запис був датований 1892 роком.

Вона почала читати.

"Мене звати Елеонора Вальмор."

"Мама каже, що одного дня правда повернеться додому."

"Я не зовсім розумію, що це означає."

"Але вона завжди дивиться на старий медальйон, коли говорить ці слова."

Усі троє затамували подих.

"Сьогодні я знову запитала її про дідуся та бабусю."

"Вона заплакала."

"Тому я більше не питаю."

Розалія повільно опустила очі.

— Бідна дитина...

Елеонора перегорнула сторінку.

І раптом між аркушами щось випало.

Невелика засушена троянда.

Біла.

Крихка.

Неймовірно стара.

А під нею лежав складений аркуш.

Не щоденниковий запис.

Лист.

На конверті було написано лише три слова:

"Для трьох сестер"

Серце Елеонори шалено закалатало.

Селестіна різко вдихнула.

Розалія мало не впустила чашку.

— Знову...

— Вона знову знала про нас...

Про що?

Ніхто не знав.

Поки що.

Але відповідь була зовсім поруч.

Дощ припинився ближче до вечора.

Небо стало попелясто-сірим.

А над старим маєтком Вальмор повільно опускався туман.

Саме тоді сестри вирішили вирушити на пошуки місця, про яке йшлося в листі.

"Шукайте там, де вперше розквітла зимова троянда."

Сад виглядав майже казковим.

Червоні троянди вкривалися снігом.

Білі гілки дерев нагадували мереживо.

Десь далеко крізь туман виднілися шпилі старої каплиці.

Розалія завмерла.

— Наче зі старої легенди...

— Або зі спогаду, — тихо відповіла Елеонора.

Вони йшли вузькою стежкою між трояндами.

Сніг тихо рипів під ногами.

Навколо не було жодної душі.

Лише вітер.

І дивне відчуття, що хтось спостерігає за ними.

Раптом Селестіна зупинилася.

— Дивіться.

Попереду стояла стара кам'яна арка.

Майже вся заросла трояндами.

Червоні пелюстки яскраво виділялися серед зимової білизни.

А за аркою починалася давно забута стежка.

Такої не було на жодній карті маєтку.

— Думаєте, це вона? — прошепотіла Розалія.

Елеонора торкнулася старого каменю.

І в ту ж мить відчула дивне тепло.

Наче хтось поклав долоню поверх її руки.

Перед очима на секунду промайнула постать молодої жінки.

Світла сукня.

Золоте волосся.

Віолетта.

— Вона веде нас далі.

Селестіна нічого не відповіла.

Але вперше за весь час погодилася без суперечок.

Стежка вела до покинутого саду.

Його давно поглинула природа.

Тут росли найстаріші троянди маєтку.

Деяким кущам було понад сто років.

І саме посеред саду стояв кам'яний пам'ятник.

Невеликий.

Скромний.

Майже прихований серед квітів.

Елеонора обережно стерла сніг.

І побачила напис.

"Тут розквітла перша зимова троянда Вальморів.
1886 рік."

Усі троє переглянулися.

— Ми знайшли це місце.

Але це було не все.

У підніжжі пам'ятника виднілася маленька замкова щілина.

Така сама троянда.

Такий самий символ.

Як на старому ключі Віолетти.

Серце Елеонори шалено забилося.

— Це він...

— Ключ.

Тремтячими руками вона дістала срібний ключ.

Той самий, який Адріан віддав своїй сестрі багато років тому.

Замок клацнув.

І частина кам'яної плити повільно відсунулася.

Усередині лежав загорнутий у тканину предмет.

Не лист.

Не книга.

Не медальйон.

Щось більше.

Щось важливіше.

Сестри затамували подих.

Елеонора повільно розгорнула тканину.

І побачила старий щоденник у темно-червоній обкладинці.

На першій сторінці золотими літерами було написано:

"Віолетта Вальмор. Особисті записи."