Розділ 4

Зачинені двері бібліотеки

Ніч була неспокійною.

Після зустрічі з духом Адріана Вальмора сестри майже не спали.

Елеонора довго лежала, дивлячись у стелю.

У голові знову й знову звучали слова, що з'явилися на дзеркалі:

«Знайдіть лист. Моя сповідь.»

Якщо Адріан справді хотів, щоб його почули, значить він ніс цей тягар усе життя.

А можливо, навіть після смерті.

Щойно настав ранок, сестри вирушили на горище.

Старі дерев'яні сходи голосно скрипіли під ногами.

Тут пахло пилом, старими книжками та часом.

Сонячні промені пробивалися крізь маленькі круглі вікна.

У повітрі кружляли золоті порошинки.

Наче саме минуле ожило навколо них.

— З чого почнемо? — запитала Розалія.

— Шукатимемо все, що пов'язане з Адріаном, — відповіла Елеонора.

Селестіна вже відкривала старі скрині.

Минуло майже дві години.

Вони знаходили старі сукні.

Портрети.

Листівки.

Книги.

Але нічого важливого.

Розалія вже хотіла здатися.

— Ми шукаємо голку в копиці сіна.

І саме в цю мить почувся голос Селестіни.

— Я щось знайшла!

Сестри кинулися до неї.

У кутку горища стояла невелика скринька.

На кришці була вирізьблена троянда.

Така сама, як на ключі Віолетти.

Серце Елеонори почало калатати швидше.

Скринька відкрилася не відразу.

Замок заіржавів від часу.

Та коли кришка нарешті піднялася, усередині лежав лише один пожовклий конверт.

На ньому було написано:

«Для тих, хто знайде правду після мене.»

У кімнаті стало тихо.

Навіть вітер за вікном ніби завмер.

Елеонора обережно взяла лист.

Її руки тремтіли.

— Це він...

— Сповідь Адріана, — прошепотіла Селестіна.

Вони спустилися до бібліотеки.

Саме там Віолетта любила читати.

Саме там вони вперше відкрили її щоденник.

Здавалося правильним прочитати лист тут.

Але щойно сестри підійшли до дверей бібліотеки, вони завмерли.

Двері були зачинені.

Зсередини.

— Що за дивина? — насупилася Розалія.

— Ми ж залишили їх відчиненими.

Елеонора спробувала повернути ручку.

Марно.

Замкнено.

Селестіна насупилася.

— Хтось був тут після нас.

По спині Елеонори пробіг холодок.

Раптом із-за дверей почувся дивний звук.

Наче сторінки книги перегорталися самі собою.

Шурхіт.

Ще один.

І ще.

Розалія зблідла.

— Скажіть, що це вітер.

— У зачиненій кімнаті? — тихо відповіла Селестіна.

Усі троє мовчали.

Тоді Елеонора повільно приклала руку до дверей.

І в ту ж мить замок клацнув.

Сам по собі.

Двері відчинилися.

Бібліотека була порожньою.

Але на столі лежала відкрита книга.

Хоча перед відходом вони залишили її закритою.

Поруч стояла стара свічка.

І горіла.

Наче хтось запалив її лише хвилину тому.

На сторінці книги чорнилом були написані слова:

«Прочитайте його. Він теж був жертвою.»

Сестри мовчали.

Ніхто не сумнівався, хто залишив це послання.

Віолетта.

Або сам Адріан.

Елеонора повільно сіла за стіл.

Поклала перед собою пожовклий лист.

Зробила глибокий вдих.

І розкрила конверт.

Перші рядки змусили всіх завмерти.

«Мене звати Адріан Вальмор. І якщо ви читаєте цей лист, значить я вже давно мертвий...»
 

У бібліотеці стало так тихо, що було чути потріскування свічки.

Елеонора дивилася на лист.

Їй раптом стало страшно.

По-справжньому страшно.

Не через привидів.

Не через таємні проходи.

А через правду.

Бо іноді правда страшніша за будь-які легенди.

— Читай, — тихо сказала Селестіна.

Елеонора кивнула.

І почала.

"Мене звати Адріан Вальмор. І якщо ви читаєте цей лист, значить я вже давно мертвий.

Усе життя я носив у серці провину.

Я зрадив людину, яку любив найбільше."

У Розалії навернулися сльози.

— Це про Віолетту...

Елеонора продовжила читати.

"Віолетта була не лише моєю сестрою.

Вона була моєю найкращою подругою.

Коли ми були дітьми, вона постійно потрапляла в пригоди, а я витягував її з них.

Вона сміялася голосніше за всіх у цьому маєтку."

Раптом повітря в бібліотеці стало дивно холодним.

Свічка затремтіла.

І перед очима сестер почало з'являтися щось схоже на туман.

— Ви це бачите? — прошепотіла Розалія.

Туман ставав густішим.

І раптом...

Вони побачили їх.

Маленька дівчинка років десяти бігла квітучим садом.

Її золотисте волосся майоріло на вітрі.

Вона сміялася.

Щиро.

Безтурботно.

За нею біг хлопець років шістнадцяти.

— Віолетто, зачекай!

— Ніколи!

— Ти впадеш!

— Не впаду!

Через секунду вона перечепилася об камінь.

І впала.

Хлопець одразу кинувся до неї.

— Я ж казав!

Віолетта розсміялася.

А він допоміг їй підвестися.

У його очах було стільки турботи, що в Елеонори защеміло серце.

— Це Адріан... — прошепотіла вона.

Видіння продовжувалося.

Тепер вони були старшими.

Віолетті вже близько вісімнадцяти.

Вона сиділа під старим дубом.

У руках тримала лист.

І усміхалася.

Так усміхаються лише закохані люди.

А поруч стояв молодий чоловік.

Темноволосий.

Уродливий.

У його очах була така ж усмішка.

Себастьян Равенкрофт.

Віолетта обережно взяла його за руку.

— Обіцяй.

— Що саме?

— Що завжди будеш говорити мені правду.

— Обіцяю.

— Навіть якщо вона буде болючою?

— Особливо тоді.

Вони засміялися.

І картинка почала танути.

На її місці з'явилася інша.

І цього разу ніхто не сміявся.