Розділ 3

Сестри Вальмор

Ранок у маєтку Вальмор був незвично тихим.

За високими вікнами падав легкий дощ. Краплі ковзали по склу, залишаючи тонкі сріблясті сліди. Старий годинник у коридорі відраховував секунди, а вогонь у каміні вже майже згас.

Елеонора не спала всю ніч.

Вона сиділа в бібліотеці, тримаючи в руках щоденник Віолетти.

Кілька разів вона намагалася почати читати далі, але кожного разу зупинялася на останніх словах:

«Мене зрадив не Равенкрофт. Шукайте серед Вальморів.»

Ці слова не виходили з голови.

Як можна було зрадити власну родину?

Як можна було приректи людину на самотність тільки через кохання?

Елеонора заплющила очі.

Вона уявила Віолетту.

Молоду дівчину, яка колись бігала цими ж коридорами, сміялася в цьому ж саду, дивилася у ці ж вікна.

А потім усе втратила.

— Про що думаєш?

Елеонора здригнулася.

У дверях стояла Селестіна.

Її волосся було недбало зібране, а в руках вона тримала чашку гарячого чаю.

— Про Віолетту.

Селестіна мовчки сіла поруч.

— Я теж.

На кілька хвилин між ними запанувала тиша.

Не важка.

Така, яка буває між близькими людьми.

Розалія знайшлася на кухні.

Як завжди.

Вона сиділа на столі й крала ще теплі булочки, поки кухарка Агнес удавала, що нічого не бачить.

— Панно Розаліє!

— Я лише одну!

— Це вже четверта.

— Але хто рахує?

Навіть Агнес не стримала усмішки.

Саме такою була Розалія.

Вона могла змусити людей сміятися навіть у найважчі дні.

Але сьогодні її усмішка була не такою безтурботною.

Вона теж хвилювалася.

Просто не хотіла цього показувати.

Після сніданку сестри знову зібралися в бібліотеці.

Щоденник лежав на столі.

Наче чекав на них.

Елеонора повільно відкрила першу сторінку.

Почерк Віолетти був красивим і рівним.

"Якщо ви читаєте ці рядки, значить мені нарешті вдалося перемогти час."

"Мене звати Віолетта Вальмор. І якщо світ пам'ятає мене як дівчину, яка втекла через кохання, то світ бреше."

Селестіна затамувала подих.

Розалія перестала посміхатися.

А Елеонора читала далі.

"Я не тікала."

"Я благала мене вислухати."

"Але ніхто не захотів чути правду."

У кімнаті стало холодно.

Наче разом із цими словами сюди прийшов біль минулого.

"Я кохала Себастьяна Равенкрофта."

"І ніколи про це не шкодувала."

Елеонора відчула, як серце стислося.

Бо ці слова були написані не чорнилом.

Вони були написані любов'ю.

І болем.

За вікном здійнявся вітер.

Десь далеко загуркотів грім.

А в старому маєтку Вальмор сестри вперше почали чути справжній голос Віолетти.

Не легенду.

Не плітки.

Не історію, яку переказували поколіннями.

А правду.

Правду, яка чекала понад сто років, щоб її нарешті почули.

Після обіду дощ лише посилився.

Сірі хмари нависли над маєтком, а вітер гойдав старі дерева в саду так сильно, ніби намагався вирвати їх із землі.

Елеонора все ще сиділа над щоденником Віолетти.

Селестіна записувала підказки на окремому аркуші, а Розалія вже втретє ходила кімнатою туди-сюди.

— Якщо я ще хвилину сидітиму на місці, то збожеволію, — заявила вона.

— Тоді збожеволій тихіше, — не відриваючись від записів відповіла Селестіна.

— Дуже смішно.

Раптом із коридору почувся приглушений шепіт.

Спочатку сестри не звернули уваги.

Але голоси ставали дедалі гучнішими.

— Кажу тобі, це правда...

— Тихіше! Нас можуть почути!

— А якщо вже почули?

Розалія одразу підійшла до дверей.

— Хтось пліткує.

— Розаліє, не підслуховуй, — сказала Елеонора.

— Уже пізно.

І справді.

За дверима стояли покоївки Мері та Еліза.

Поруч із ними був старий садівник Томас.

Вони так захопилися розмовою, що навіть не помітили, як двері прочинилися.

— Моя бабуся служила тут ще за часів батька Віолетти, — схвильовано говорила Мері. — Вона казала, що тієї ночі в маєтку хтось кричав.

— Усі тоді кричали, — відповів Томас.

— Ні, ти не розумієш. Бабуся казала, що чула сварку між Віолеттою і її братом.

Елеонора насторожилася.

— Братом? — тихо прошепотіла вона.

Покоївка продовжила:

— Після тієї ночі його ніхто не бачив таким самим.

— А потім зникла Віолетта, — додала Еліза.

— І відтоді в західному крилі почали відбуватися дивні речі.

У цей момент голосно кашлянув містер Генрі.

Слуги підскочили від несподіванки.

Дворецький стояв посеред коридору з таким суворим обличчям, що навіть Розалія ледь стримала сміх.

— Вам усім зовсім немає роботи?

— Є, містере Генрі, — швидко відповіла Мері.

— Тоді займіться нею.

Покоївки миттєво розбіглися.

Лише Томас залишився стояти на місці.

Він подивився на дворецького.

— Рано чи пізно вони все одно дізнаються правду.

На обличчі Генрі промайнула тінь.

— Можливо.

— Ти знаєш більше, ніж говориш.

— А ти говориш більше, ніж знаєш.

Томас лише похитав головою і пішов.

Сестри повернулися до столу.

Але тепер у кімнаті панувала зовсім інша атмосфера.

— Брат Віолетти, — задумливо сказала Селестіна.

— Ми про нього майже нічого не знаємо, — відповіла Елеонора.

— А що, якщо саме він її зрадив?

Розалія подивилася на щоденник.

— Або він був тим самим Вальмором, про якого вона писала.

За вікном знову загримів грім.

І вперше за весь час Елеонора помітила дещо дивне.

Містер Генрі стояв біля дверей бібліотеки.

Він дивився на старий щоденник так, ніби впізнав його.

Наче бачив раніше.

І в його очах промайнув страх.

Справжній страх.

Той, який неможливо зіграти.

Містер Генрі стояв біля дверей ще кілька секунд.