Розділ 2

Повернення до маєтку

Наступного ранку Елеонора прокинулася дуже рано.

Сонце тільки починало освітлювати старовинний маєток Вальмор, але дівчина вже сиділа біля вікна з листом Віолетти в руках.

Вона перечитувала його знову і знову.

Кожне слово здавалося важливим.

Кожен рядок приховував нову загадку.

У двері тихо постукали.

— Заходьте, — сказала Елеонора.

До кімнати увійшла Селестіна.

— Ти всю ніч не спала?

— Майже.

— Я теж.

Селестіна сіла поруч.

— Думаєш, Віолетта справді залишила нам підказки?

— Думаю, вона хотіла, щоб одного дня хтось дізнався правду.

Раптом на порозі з'явилася Розалія.

— Якщо ви вже почали розмову без мене, я ображуся.

Сестри засміялися.

На мить атмосфера стала легкою та теплою.

Але всі пам'ятали про лист.

Після сніданку сестри вирушили до західного крила маєтку.

Це була найстаріша частина будівлі.

Тут майже ніхто не жив.

Старі меблі стояли під білими простирадлами, а коридори були вкриті тонким шаром пилу.

— Моторошне місце, — пробурмотіла Розалія.

— Саме тому мені тут подобається, — усміхнулася Селестіна.

Елеонора розгорнула карту.

— Якщо вірити листу, позначка має бути десь тут.

Вони повільно йшли коридором.

Раптом Селестіна зупинилася.

— Дивіться.

На стіні була вирізьблена троянда.

Така сама, як на родинному гербі Вальморів.

— Учора її тут не було? — здивувалася Розалія.

— Вона була, просто ми не звертали уваги, — відповіла Елеонора.

Під трояндою виднівся маленький отвір.

Наче для ключа.

Сестри завмерли.

— Тільки не кажіть, що тепер нам треба знайти ще й ключ, — зітхнула Розалія.

— Саме це я й кажу, — відповіла Селестіна.

Тим часом у дворі маєтку знову з'явилася карета.

Містер Генрі виглянув у вікно і насупився.

— Равенкрофти...

Із карети вийшов Себастьян.

У руках він тримав невелику дерев'яну скриньку.

— Я маю дещо передати леді Вальмор.

— Що саме? — насторожено запитав дворецький.

— Це належало моєму дідусеві.

Генрі відчув, як серце пропустило удар.

На кришці скриньки було старе клеймо.

Те саме клеймо, яке він бачив на листі Віолетти.

— Неможливо... — тихо прошепотів він.

А в західному крилі сестри ще не знали, що Равенкрофти теж зберігали частину таємниці.

Таємниці, яка могла змінити все, що вони знали про свою родину.

Елеонора, Селестіна та Розалія саме розглядали дивний отвір у стіні, коли до західного крила швидко підійшов містер Генрі.

На його обличчі читалося хвилювання.

— Панно Елеоноро, вам потрібно це побачити.

— Що сталося? — запитала вона.

— До маєтку прибув Себастьян Равенкрофт.

Сестри миттєво переглянулися.

Усі подумали про одне й те саме.

Про слова з листа.

«Не довіряйте всім Равенкрофтам.»

У коридорі запала тиша.

— І що йому потрібно? — обережно запитала Селестіна.

— Він привіз якусь стару скриньку.

Розалія схрестила руки.

— Дуже підозріло.

— Можливо, це збіг, — сказала Елеонора, хоча сама в це не вірила.

— Після листа Віолетти я вже не вірю у збіги, — відповіла Селестіна.

У великій вітальні Себастьян чекав біля каміна.

Поруч стояла невелика темна скринька.

Коли сестри увійшли, він привітався.

— Доброго дня.

— Доброго, — відповіла Елеонора.

Її голос звучав стримано.

Себастьян одразу це помітив.

— Щось сталося?

— Чому ти приїхав? — прямо запитала Розалія.

Юнак здивовано підняв брови.

— Через це.

Він поклав руку на скриньку.

— Учора після повернення додому я знайшов її на горищі. Усередині був лист із вказівкою передати її родині Вальмор.

Селестіна примружилася.

— Від кого лист?

— Не знаю.

Себастьян відкрив кришку.

Усередині лежав старий срібний ключ.

Елеонора завмерла.

На ключі була вигравіювана троянда.

Така сама, як на стіні західного крила.

— Це він... — прошепотіла вона.

— Що? — не зрозумів Себастьян.

Сестри знову переглянулися.

Вони не знали, чи можна йому довіряти.

Адже слова Віолетти все ще звучали в їхніх головах.

«Не довіряйте всім Равенкрофтам.»

Не всім.

Але, можливо, не йшлося про Себастьяна.

Можливо, небезпека походила від когось іншого.

Тієї ж миті далеко від маєтку інша карета рухалася лісовою дорогою.

Чоловік у чорному пальті читав копію старого листа.

На його обличчі з'явилася холодна посмішка.

— Отже, вони вже почали пошуки.

Він закрив лист.

— Не можна допустити, щоб сестри Вальмор дізналися правду.

Карета зникла серед дерев.

А небезпека ставала все ближчою...

Сестри дивилися на срібний ключ.

У кімнаті було тихо.

Нарешті Елеонора порушила мовчання:

— Себастьяне... у твоїй родині колись говорили про Віолетту Вальмор?

Юнак задумався.

— Так. Але зовсім небагато.

— Що саме?

Себастьян сів ближче до каміна.

— Мій дідусь розповідав одну стару історію. Казав, що багато років тому дівчина з роду Вальмор покохала юнака з роду Равенкрофт.

Розалія одразу переглянулася із сестрами.

— І що було далі?

— Їхнім родинам це не сподобалося. Особливо Вальморам.

Селестіна уважно слухала.

— Вони хотіли втекти разом?

— Так говорила легенда.

— Легенда? — перепитала Елеонора.

— Саме так. У нас ніхто не знає, що сталося насправді. Одні кажуть, що дівчина втекла. Інші — що її змусили зникнути.

Сестри мовчали.

Вони вже знали, що тією дівчиною була Віолетта.

І знали, що історія була набагато складнішою.

— А що сталося з юнаком? — тихо запитала Розалія.

— Він усе життя шукав відповіді.

Усі завмерли.

— Не одружився. Не створив сім'ї. Просто шукав правду про Віолетту.