Розділ 25

Минуло кілька днів після нічної дуелі. Маєток Девонширів оговтувався від тривог, і все частіше коридорами лунали радісні голоси замість шепоту й страху. Кетрін розцвітала — її очі сяяли, наче весняні зорі, і навіть лорд Девоншир, що завжди був суворим, став м’якшим у присутності доньки.

Та Філліп не поспішав. Він чекав слушного моменту, щоб зробити крок, до якого вів його весь цей шлях.

Того вечора він запросив Кетрін пройтися садом. Дощі відступили, і троянди розкривали свої бутони в пахучому буянні. Місяць піднімався над алеями, осяваючи все ніжним сріблом.

Філліп узяв Кетрін за руку й повів до альтанки, де колись вони вперше залишилися сам на сам.

— Ти пам’ятаєш цей вечір? — тихо спитав він.

— Як я можу забути, — всміхнулася вона. — Тоді все почалося…

Він поглянув на неї так, ніби в усьому світі існувала лише вона.

Філліп опустився на одне коліно. Серце Кетрін завмерло, а світ навколо ніби стих.

— Леді Кетрін, — його голос тремтів від хвилювання, але в кожному слові звучала непохитна сила, — я прийшов до тебе як чужинець, як чоловік із тінями минулого. Але ти стала світлом, яке розігнало ці тіні. Я довірив тобі своє серце, і тепер не уявляю життя без тебе.

Він витягнув маленьку оксамитову коробочку й відкрив її. У ній сяяв перстень — тонкий золотий обруч із сапфіром, глибоким, мов небеса над ними.

— Чи зробиш ти мені честь — стати моєю дружиною?

Очі Кетрін наповнилися слізьми. Вона нахилилася, торкнулася його щоки й прошепотіла:

— Так, Філліпе. Так… з усім серцем.

Він підвівся, одягнув їй перстень, і в ту ж мить їхні вуста зустрілися в поцілунку — ніжному, але повному пристрасті й клятви на все життя.

Від дверей альтанки пролунав голос лорда Девоншира:
— Тоді нехай цей союз буде благословенний.

Він стояв у тіні, але в його обличчі тепер не було холодності. Тільки спокій і, можливо, навіть гордість.

Кетрін схопила батька за руку, і троє постояли разом під зоряним небом, немов уже нова родина.