Розділ 24

Кетрін повернулася з вечірнього балу втомлена, але щаслива — Філліп не відходив від неї ані на крок, і хоча світські язики знову нашіптували за спиною, їй було байдуже. Та вже біля воріт маєтку темна тінь відділилася від алеї.

— Леді Кетрін… — пролунав хриплий голос. — Нам треба поговорити.

Це був сер Морленд. Його очі блищали одержимістю, і в руці він стискав шпагу.

— Ви відкинули мене заради нього, — прошипів він. — Але якщо я не можу мати вас, то ніхто не матиме.

Філліп устиг зреагувати миттєво. Він став між Кетрін і нападником.
— Відступіть, Морленде. Це ваш останній шанс.

Але той кинувся вперед. Сталь дзвінко зійшлася під дощем, що раптово зірвався з небес. Леза висікали іскри, і виблискували в темряві, немов блискавки.

Кетрін, задихаючись від страху, сховалася під аркою, але очей не відводила — її серце стискалося при кожному ударі.

Філліп бився, немов сама відвага у плоті. Морленд був вправним, але одержимість робила його необережним. Один хибний крок — і Філліп вибив шпагу з його руки, поставивши вістря свого клинка до його горла.

— Якщо ще раз наблизишся до неї, — промовив він низьким, грізним голосом, — клянусь честю, це буде твій кінець.

Морленд, тремтячи, кинувся навтьоки, зникаючи в темряві.

Філліп відкинув шпагу і підбіг до Кетрін, обійняв її, вкриваючи її мокре від дощу волосся поцілунками.
— Ти в безпеці, кохана… я не дозволю нікому торкнутися тебе.

Її руки з відчаєм обхопили його шию.
— Ти врятував мене, Філліпе. Ти мій лицар… моє життя.

Та в глибині алеї, під ліхтарем, стояв ще один спостерігач — лорд Девоншир. Він вибіг на звук бою й устиг побачити, як Філліп захищав його доньку, не думаючи про власне життя.

Підійшовши ближче, він сказав глухим голосом:
— Я бачив усе.

Філліп обернувся й випрямився.
— Мілорд…

Девоншир довго дивився то на доньку, яку Філліп тримав у безпеці, то на самого юнака. І вперше в його очах спалахнуло не холодне осудження, а щось схоже на повагу.

— Ти довів мені більше, ніж будь-які слова могли б довести. — Він зітхнув і звернувся до Кетрін: — Доню, якщо ти й справді його кохаєш… то я не стану на заваді.

Кетрін, тремтячи від щастя, кинулася до батька й обійняла його. А потім — знову до Філліпа, і сльози змішалися з дощем.

В ту ніч, серед грози, їхня доля змінилася: тепер їхньому коханню не могли перешкодити ані чутки, ані інтриги.