Розділ 23

Філліп не міг спокійно дивитися, як Кетрін страждає. Він бачив тінь у її очах після розмови з батьком і розумів: поки лорд Девоншир не дасть своєї згоди, їхнє майбутнє залишатиметься під загрозою.

— Я мушу сам із ним поговорити, — сказав він Кетрін. — Якщо я прагну бути твоїм чоловіком, я повинен заслужити його повагу.

Вона схопила його за руку:
— Він жорсткий і впертий. Він не почує…

Філліп м’яко відповів:
— Тоді я змушу його почути.

Маєток Девонширів зустрів його холодом і кам’яною величчю. У кабінеті, серед полиць із книгами та портретів предків, лорд Девоншир сидів, наче суддя, що чекає на підсудного.

— Сер Філліпе, — його голос був холодним, — ви наважилися прийти самі. Це сміливо. Але я відразу скажу: я не змінив своєї думки.

Філліп схилив голову, визнаючи його право говорити так. Потім прямо глянув йому у вічі.
— Мілорд, я не заперечую — моя репутація заплямована чутками, і не все в моєму минулому бездоганне. Але одне я можу сказати твердо: моя відданість вашій дочці — чиста і непохитна. Я ніколи не дам їй страждати, і хай навіть весь Лондон стане проти мене — я стоятиму поруч із нею.

Лорд Девоншир відкинувся на спинку крісла.
— Гарні слова, сер. Але слова дешеві. Ви можете поклястися чимось більшим, ніж своїм серцем?

— Я можу поклястися власним життям, — відповів Філліп. — Бо воно вже належить їй.

На мить у кабінеті запанувала тиша. Старий лорд звів на нього суворий погляд, і в тих зморшках читався досвід багатьох битв — битв не з мечем, а з честю й обов’язком.

— Ви молодий, гарячий, — нарешті промовив Девоншир. — Я бачу, що ви говорите щиро. Але я бачив, як щирість гинула під вагою років і боргів. Дайте мені час, сер Філліпе. Я мушу вирішити, що важливіше: репутація родини чи щастя моєї доньки.

Філліп підвівся.
— Я вдячний, що ви готові хоча б подумати. Це вже більше, ніж я очікував.

Він уклонився й пішов, залишивши кабінет у глибокій тиші.

Коли він повернувся до маєтку, Кетрін кинулася до нього.
— Що він сказав?

Філліп обійняв її, приховуючи втому й біль у плечі.
— Він не дав згоди. Але вперше він почув мене. І, може, в цьому — наша надія.

Її очі засвітилися.
— Тоді ми будемо чекати. Разом.