Щойно світанок торкнувся даху маєтку, посланець прибув із листом від лорда Девоншира — батька Кетрін. Лист був коротким, холодним і наказовим:
> «Чутки про дуель сера Філліпа досягли мене. Така поведінка принижує ім’я нашої родини. Я очікую на твоє негайне повернення до дому. Твоя подальша близькість до цієї людини неприйнятна».
Кетрін перечитувала слова кілька разів, і з кожним рядком серце її стискалося. Вона знала: батько любив її по-своєму, але його любов завжди мала форму обов’язку й контролю.
Наступного дня вона поїхала до родового маєтку. Лорд Девоншир зустрів її у кабінеті, високий і непохитний, із поглядом, гострим, як лезо.
— Кетрін, — його голос лунав глухо, — я чув досить. Сер Філліп — людина зі зіпсованою репутацією. Герой, кажуть? Брехня. Усі знають: він заплямував честь на війні. І тепер — дуель, кров, скандал! Ти хочеш, щоб ім’я Девонширів тягли по бруду?
Кетрін підняла голову, її голос був твердим, хоч серце билося скажено:
— Батьку, він боровся за мою честь. Він ризикував життям, щоб захистити мене.
— Захистити? — холодно кинув Девоншир. — Захисники не втягують дам у скандали. Ти вийдеш заміж за чоловіка гідного роду, із бездоганним іменем. Цей роман із сером Філліпом — закінчено.
Кетрін відчула, як у ній піднімається хвиля. Вперше вона наважилася сказати те, що роками тримала в собі:
— Я більше не дитина, яку можна віддати за домовленістю. Моє серце належить Філліпу, і я не відмовлюся від нього, навіть якщо весь світ буде проти.
На мить у погляді лорда блиснула лють, але й біль — він бачив, що втрачає владу над дочкою.
— Ти ще пошкодуєш, Кетрін, — сказав він, відвертаючись. — Бо любов минає, а ганьба залишається.
Кетрін залишила кабінет із піднесеним серцем і тремтячими руками. Вона знала: тепер їхнє кохання стало ще небезпечнішим. Батько, Морленд, чутки — усе це зливалося в одну бурю.
Але, повернувшись до Філліпа й побачивши, як він чекає на неї біля вікна, вона зрозуміла: тепер не відступить. І хай навіть рідний батько стане ворогом — вона стоятиме поруч із чоловіком, якого кохає.