Розділ 21

Після дуелі, коли шум і тривога вляглися, вони повернулися до маєтку. Лікар перев’язав Філліпове плече, лишивши гострий запах ліків і мокрої тканини. Слуги розійшлися, свідки теж залишили їх наодинці.

Вечір був спокійний, місяць сріблився у вікні, вітер ворушив фіранки. Кетрін сиділа поруч із ним на канапі, не випускаючи його руки.

— Ти міг загинути, — прошепотіла вона. — Я… я б цього не пережила.

Філліп нахилив голову, його погляд був важкий і ніжний водночас.
— Я ризикував заради честі… та, мабуть, ще більше — заради тебе.

Кетрін дивилася на нього, і в її очах світилася відданість, яку вже неможливо було приховати.
— Ти не повинен був. Я ціную не славу, не перемогу, а те, що ти є… що ти поруч.

Він усміхнувся так, ніби вперше дозволив собі зняти з плечей усю суворість.
— Я довго боровся з цим почуттям. Казав собі, що не маю права — на щастя, на сім’ю, на кохання. Але сьогодні, коли клинок Морленда торкнувся мого горла… я зрозумів: найбільший страх мій — не смерть. Найбільший страх — втратити тебе.

Кетрін відчула, як у грудях защеміло.

— Ти кажеш…

Він стиснув її пальці й промовив чітко, як обітницю:
— Я кохаю тебе, леді Кетрін. І кохатиму, навіть якщо весь світ обернеться проти мене.

Вона не відповіла словами. Просто притиснулася до нього, поклавши голову на його плече, яке щойно перев’язали. Її поцілунок на його щоку був м’яким і трепетним, наче печатка на обіцянці.

— Я теж кохаю тебе, — прошепотіла вона врешті. — І віднині жодні чутки, жодні інтриги не змусять мене відступити.

Вони сиділи так довго, у тиші, що говорила більше за будь-які слова. Місяць споглядав на них із висоти, і ніч вкривала їх ніжним покровом, немов благословення.