Розділ 13

Світський зал ще довго гудів від пліток, заздрості й компліментів, але Кетрін майже нічого не чула. Вона йшла поруч із Філліпом, поки він вів її крізь коридори до невеличкої бібліотеки в маєтку Редлі.

Двері зачинилися за ними, і тиша огорнула простір. Лише потріскування каміну нагадувало, що світ ще існує.

Кетрін опустилася на різьблене крісло, не знімаючи персня. Вогонь у каміні відбивався у сапфірі, наче у глибині її власних очей.

Філліп зупинився перед нею, не наважуючись сісти. Його плечі ще тримали військову випрямленість, але в погляді було щось таке, що Кетрін раніше не бачила — вразливість.

— Ви здивовані моїм учинком, — промовив він нарешті. — І, можливо, навіть гніваєтесь на мене.

— Я… — Кетрін проковтнула клубок у горлі. — Я гніваюсь лише на себе. Бо не знаю, чи заслуговую на те, що ви зробили.

Він нахилився й узяв її руку, так легко, ніби боявся злякати.
— Ви заслуговуєте на більше, ніж я можу дати. Але віддати вам себе — це єдине, чого я прагнув із тієї першої миті, коли побачив вас у залі під світлом люстри.

Її серце шалено забилося.
— Ви кажете це так, ніби… ніби кохаєте мене.

Філліп не відвів очей.
— Я кохаю вас, Кетрін. Не вчорашньою пристрастю, не сьогоднішньою примхою. А тією любов’ю, що росте всупереч страху, пліткам і обов’язкам. І якщо ви дозволите… я обіцяю ніколи не відпустити вас.

Сльози торкнулися вій Кетрін, але вона всміхнулася крізь них.
— Ви зробили мене найщасливішою жінкою у світі, сер Філліп.

Він нахилився нижче, так, що їхні обличчя розділяли лише подихи.
— То дозвольте мені довести це щодня.

Їхні губи зустрілися в поцілунку — не стриманому, як під дощем, і не поспішному, як на балу. Це був поцілунок двох сердець, що нарешті знайшли одне одного.

Кетрін відчула, що тепер ніякі плітки й жодні погляди не зможуть зруйнувати те, що між ними народилося.